Становлення морально-етичних навчань у античні часи встановлює новий етап у розвитку етики.

Філософи в античні часи більш раціонально підходять до встановлення нових орієнтирів, ідеалів та механізмів, які допомагають врегулювати відносини між людьми.

Багато просвітителів того часу вважають, що людина повинна жити опираючись на свою природу. Тобто покладаючись на свої морально-етичні якості, які «очищують» розум людини. Адже, шлях до правидного життя дуже важкий і тернистий. Ще стародавні греки помічали, що доброчесність не дається від народження, а її слід опановувати та розвивати. Щоб опанувати та розвити ці чесноти у давньогрецькій філософії виникло нове вчення, згідно з яким світ є живою істотою яка перебуває у нескінченній пустоті, але всі його частини упорядковані і складають єдине ціле. Це філософське вчення має назву «стоїцизм».

Це вчення бере свій початок із стародавньої Греції. Воно вбачає у собі покладання на власну долю, та обґрунтування морального життя шляхом подолання власних пристрастей спираючись на основні чесноти, які притаманні сильній та мудрій людині. Тому що, людина не може керувати власним життям, про те вона може керувати власними вчинками.

Головна роль у давньогрецькому вченні відводиться етиці. Основним положенням у етиці античних часів є те, що все навколо є добром або злом, або нічим, тобто не тим і не тим, усе що не приносить ні шкоди, ні користі. Стоїки бачили світ як тіло в якому одне залежить від іншого.

Долю окремого тіла, за стоїцизмом, визначає його природа, що доцільно включається у всезагальну природу. В цьому тілі діє один закон, який надає всьому смислу. Потрібно жити опираючись на власній розум, який є природною характеристикою, а доброчесність – це людська досконалість, яку можна розвити за допомогою власного розуму.

Так, наприклад, ще Сократ намагався вчити своїх учнів правильно, виховуючи в них такі моральні якості, які потрібні людині із сильною волею та чистим розумом. Він вчив як слід жити по совісті і що аморальні вчинки залишають свій відбиток на душі, яка є безсмертною, ці вчинки знайдуть свій відголос у майбутньому. У своїх учнів він розвивав чотири основні чесноти.

Одним з просвітителів-стоїків був Платон, один із послідовників Сократа, який продовжив його думку щодо того, що душа людини є самостійною і безсмертною, вона не залежить від людини, а після смерті тілесної дістає або нагороду, або кару, вона переселяється в краще, або гірше тіло людини чи тварини. Душа має свої форми досконалості, чотири чесноти: мужність, поміркованість, мудрість і справедливість, якщо людина опановує однією чеснотою, то вона опановує всі.

За Платоном, справедливість — це найвища чеснота, яка утримує інші у повній рівновазі та гармонії. Він вважає. Що саме ця чеснота допомагає будувати сильну та могутню державу, а ця чеснота має бути притаманна правителю цієї держави.

Мужність – це одна з кардинальних чеснот, яка виявляється у незламності та силі духу. Інші стоїки саме у мудрості вбачали найвищу чесноту. Адже, саме мудрість є здатністю людини розрізняти де є добро, а де зло, зробити правильний вибір.

Відкинути зло і прийняти добро. Ця чеснота більш притаманна філософам, тому вважалося, що саме філософ зможе якнайкраще керувати сильною та могутньою державою. А поміркованість є невідступним пануванням розуму над недобрими думками та справами. В основі давньогрецької етики був один важливий принцип, що добро є стриманість, а зло – безмежне.

Платон вважав, що кожна з цих чеснот ґрунтується на іншій. А основою для них є три основні сили, такі як пристрасна, яка є основою для поміркованості, а вольова для мужності та розумова на якій ґрунтується мудрість. Саме у розумі Платон вбачає найвищу силу, якій підпорядковуються інші. При цьому також слід відмітити, що кожен стан підпорядковується своїй чесноті, наприклад, ремісник не може бути мудрим або мужнім,а воїну не притаманна поміркованість .

Цим кожній з чотирьох чеснот стоїки протиставляють чотири пристрасті: страх, бажання, насолоду і скорботу.

Чесноти допомагають людини правильно робити переоцінку власного буття, наскільки правильно вона живе і відповідає власній природі. А пристрасті, на думку стоїків, не стосуються добра чи зла, а тому є байдужими відносно моралі.

Іншим представником античної культури є Пенецій, який також вбачав силу у чотирьох чеснотах.

Головною чеснотою була мудрість, адже від неї, на його думку, залежить розвиток інших не менш важливих чеснот. На його думку мудрість є теоретичною чеснотою, а інші відносяться до дійових, тобто ті чесноти які стосуються оточуючих. А мудреці є ідеалом, адже він вважав, що неможливо повністю опанувати мудрістю, а можна тільки прагнути цього. Адже, на його життєвому шляху не зустрічалися дійсно мудреці, а лише ті хто намагався бути на них схожими.

На мою думку, погляди на такі чесноти як мудрість, мужність, справедливість та поміркованість на сьогоднішній день є не менш актуальними ніж у античні часи. Адже, людина, яка дотримується їх і поєднує із іншими чеснотами, намагається або навіть веде праведний спосіб життя, то оточуючі намагаються рівнятися на неї та ставити її у приклад. А людина яка навпаки на перше місце виносить пристрасті(бажання, страх, насолоду, скорботу) є аморальною та огидною, її або осуджують, або відносяться до неї з байдужістю. Адже мудра людина, на думку стоїків, є людиною ідеальною, адже опираючись на мудрість він розвиває в собі інші чесноти.

Отже, в античні часи, як і сьогодні мудрість є найвищою чеснотою, з допомогою якої можна опанувати іншими головними чеснотами. Вони виникають тільки тоді коли людина опановує власний розум.

Моральні чесноти впливають на душу людини позитивно і перероджуючись вона отримує нагороду, а коли людиною володіють пристрасті, то душа людини є покараною. І людина повинна дотримуватись моральності долаючи пристрасті, які трапляються їй на життєвому шляху. Я вважаю, що ці чесноти повинна у собі розвивати кожна людина, яка цінує себе та прагне розвиватися духовно.