У Києві розгорталися події про які я хочу вам розповісти. Звичайна собі родина: мама, тато і донечка Олічка жили не знаючи турбот та бід. –пише про це дівчина.

Так, саме пише, а не розповідає, адже після 6 років Оля втратила слух. До цього моменту жила як і всі, ходила в садочок, любила вчитися, а особливо обожнювала співати пісень. Але якось одного дня, лікарі виявили у мене запалення головного мозку, звідси і почалися всі проблеми. Я почала втрачати слух, і з кожним днем все більше і більше. Причому слух я втрачала ніби уві сні, коли лягала спати, а прокидаючись я чула все менше. Пам’ятаю, якось одного разу мама положила мене спати, а я прокинулася від того що нічого не чую, я закричала, але в цей момент злякалася ще більше, тому що не чула свого крику.

З того дня моє життя змінилося. Я майже кожен день проводила в кабінетах лікарів, одні просто розводили руками дивлячись на мене, інші — тішили надіями. Так проходив день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, зрештою – роки. Батьки були у відчаї, не знали що зі мною робити. Були часи коли жити просто не хотілося. Я думала що нікому не потрібна. Але життя продовжувалося. Я постійно займалася розвитком мови, хоча десь глибоко в душі і розуміла що марно, мама мені читала і пояснювала значення тих чи інших слів, розповідала казки. Тепер я впевнена, що якщо постійно і наполегливо займатися, то обов’язково буде результат.

Замість того щоб піти до школи, я навчалася на індивідуальних заняттях. На щастя, мої друзі дитинства мене не залишили в біді, навпаки – у всьому підтримували і допомагали. Щоправда, ми були змушені придумати свою мову спілкування аби розуміти одне одного. Це була не справжня мова жестів, якою я користуюся нині, тому що на той момент ми були дітьми, і старалися як могли.

Тяжко давалось мені і навчання у школі. Не завжди можна було знайти спільну мову з однолітками: дехто просто цурався, дехто не розумів. Важко було записувати лекції, доводилося читати з губ викладачів. Але не зважаючи на це, я закінчила школу разом з усіма своїми однокласниками, мало того, вступила до Національного-педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, за спеціальністю фізреабілітолог. По закінченню вузу за спеціальністю працювати не пішла, якось не складалося. Натомість працювала на птахофермі. Робота не легка, потрібно постійно бути на вулиці, не зважаючи на погодні умови, крім того в приміщенні постійна сирість. Так, я захворіла і змушена була піти на лікарняне. Керівництву це не сподобалося і мене звільнили з роботи. Знову я була у відчаї. Невже люди так байдужі до чужих проблем.

Але все ж таки вирішила не опускати рук та не втрачати надії. Є на світі люди які живуть у тиші, які втратили слух, але це зовсім не означає що такі люди не здатні працювати, мати друзів, жити повноцінним життям і радіти кожному дню.

Довго сидіти дома без діла мені не довелося. На щастя влаштувалася в один із супермаркетів міста Києва. Керівництво там виявилося досить розуміючим, і «ввійшло в моє положення». Крім того, я зарекомендувала себе досить здібною та трудолюбивою жінкою. Інколи навіть приходилося сидіти на касі. Так, люди які часто ходять сюди, знають про мою проблему, а в інших випадках бувають і не приємні ситуації.

Пригадую одну з них, коли двоє молодих юнаків прийшли купувати сигарети. Я просила показати пальцем які, намагалася пояснити що я не чую, так вони мене не зрозуміли, навіть пішли писати скаргу охороннику. Після того як розібралися в ситуації, хлопці все зрозуміли і навіть попросили вибачення.

Всього в житті буває. Щодня працюючи я не помічала як пролітають дні, а за ними і мої молоді роки. Втомилася бути постійно одна, дуже сумно і самотньо коли приходиш до дому, а там на тебе ніхто не чекає, та і самій піклуватися немає про кого. Здавалося б кому я потрібна, я.. дівчина з вадами слуху. Адже досить часто в житті бували такі ситуації коли оточуючі на мене зовсім не звертали уваги. Навіть прийшовши в магазин, продавець часто відвертається і займається своїми справами, вдає ніби не бачить мене і не розуміє чого я сюди прийшла. Зрозуміло, що про особисте щастя залишалося лише мріяти.

Не знаю як так склалося, але трохи подумавши і переосмисливши власне життя, я вирішила почати займатися собою. У вільний від роботи час я ходила в тренажерний зал, займалася фітнесом, та плаванням. І так кілька разів на тиждень. Після пів року наполегливих тренувань я відчула в собі сили, зрозуміла що я все ж таки симпатична, приваблива дівчина, яка тоді вже стала більш впевненішою, і байдужою до тих людей які не прагнули мене зрозуміти. Я просто жила і насолоджувалася життям. Робила і жила так, як вважала за потрібне.

Під час дозвілля я не одноразово помічала як за мною спостерігає хлопець. Я розуміла що подобаюсь йому, а він подобався мені. Проте, я вдавала що не помічаю його. Одного разу він підійшов до мене, і намагався завести розмову, познайомитися. Я кілька секунд спочатку розгублено дивилася на нього, а потім просто утекла. Знаю, не дуже достойний вчинок з моєї сторони, але на той момент я не розуміла що роблю. Я не знала як йому пояснити що я глуха, боялася, що він буде з мене насміхатися, як це роблять майже всі, а потім і ті люди, які знаходяться там, будуть пліткувати.

Я поводила себе як дівчисько. Навіть кілька разів пропускала спортивні заняття, сама не знаючи навіщо я це роблю. Ну дала б зрозуміти йому що я не чую і не можу нормально спілкуватися, і будь-що було б. Зате потім не мучила б себе здогадами, і жила звичним мені життям.

Якось друзі запросили мене сходити в кіно, і я не відмовила. Ми чудово провели час, спочатку гуляючи в парку, потім всі разом пішли дивитися цікавий фільм. По завершенню сеансу всі розійшлися по домівках, а я вирішила прогулятися, подихати свіжим повітрям перед сном. Чесно кажучи, ніяк не виходила з моєї голови та ситуація в басейні, і той хлопець, що так припав до душі.

І я вирішила, чого це я маю соромитися своїх вад, я нормальна, адекватна людина, ну склалося так у мене життя, то що ж тепер мені всіх боятися, і переживати що про мене подумають інші?! Так.. подібні прогулянки явно ідуть мені на користь (усміхається).

Наступного дня вирішила після роботи трохи відпочити. Як і раніше, зібралася в спортивну школу. Все як завжди, розминка, тренування, плавання, але його там не було. Ну що ж, не доля подумала я про себе, позаймалася і збиралася іти додому. Ідучи по дорозі сварила себе за те, що тоді не пояснила все як є.
Завтра на роботі чекали дуже важливі справи, тому повечеряла, дочитала нарешті книгу, і спати лягла сьогодні раніше.

Робочий день починався вдало, якби я не помітила в супермаркеті того ж самого хлопця з басейну, який стояв у черзі біля каси де я підміняла свою колегу. Ви не уявляєте що я переживала в той момент, мені хотілося піднятися і просто побігти куди дивляться очі, і в той же час я просто не могла встати зі стільця. Наші погляди зустрілися, і тут настала його черга, він підійшов, кивнув головою, привітався. Він уже зрозумів що я не можу розмовляти. Нічого не сказав, просто дивився таким пронизливим поглядом, мовчки зібрав свої продукти і пішов.

Після цього випадку я більше не хотіла думати про нього, зробила свої висновки з даної ситуації, не буду приховувати що я не засмутилася, але я і не сподівалася на інший результат.

Після тяжкого робочого дня я збиралася додому. Коли на вулиці побачила хлопця з квітами, на мить здалося що це він, проте я чомусь відразу відкинула ці думки, до того ж, не змогла роздивитися його, так як було темно.

Виходячи я таки зіткнулася з цією людиною, так як він не давав мені проходу. Це був він. Щось намагався розказувати мені, вручив квіти, а потім взяв мене за руку. Я нічого не розуміла, для мене це був ніби то сон, але ясно було одне, що раз він знову сюди прийшов, то до мене не байдужий, і йому не стало на заваді те, що я «така».

Минув рік і саме відтоді в мене почалося «друге життя». Я вийшла заміж, і нині маю 2 чудових дітей. З роботи я звільнилася, так як чоловік не погано заробляв і до того ж з двома дітьми потрібно було займатися.

Згодом, ми з Василь (так звати мого чоловіка) відкрили невеличкий сімейний бізнес, яким я займаюся не виходячи з дому у свій вільний час.

У чоловіка як ви вже зрозуміли, немає проблем зі слухом. І діти мої, Наталка і Тимофій чують прекрасно. Не знаю, чи можна було б мріяти про ще більше щастя на світі, але дійсно коли дуже чогось хочеться то мрії здійснюються. Мій чоловік говорить: «що якщо нам всім з тобою добре, то яка різниця говориш ти чи ні, і які цифри у тебе в аудіограмі. Люди ж якщо розходяться то не тому що хтось чує чи не чує, а тому, що їм не комфортно один з одним». Мені звісно приємно те, що мої рідні сприймають і люблять мене такою як я є, а я в свою чергу дуже ціню свою родину і поважаю.

Адже, як на мене, на відміну від тих людей які чують, люди з вадами слуху більш трудолюбиві, старанні і дуже відповідальні. Особливо такі люди дружні, чого не скажеш про чуючих. Ми бачимо перед собою ціль, і прагнемо досягати своєї мети. На жаль, не завжди всім таланить, але таке життя.

Я надіюся що настане той час, коли люди з вадами слуху перестануть боятися людей, які таких проблем не мають. Виходитимуть сміливо з домівок, ходитимуть в кафе, музеї чи кіно, не соромитись своїх вад. Адже життя у всіх нас одне, треба ним насолоджуватися, прожити гідно, жити для себе, заради близьких та дітей. Ось така історія мого життя.