Оксана добре ходила всю вагітність, з малятком теж все було в порядку. На початку жовтня у неї почалися перейми, чоловік повіз жінку в пологовий будинок, але їх відправили додому, пізніше поїхали знову, так як перейми посилилися. Оксані дали випити мало не пів пляшечки «Корвалолу» і знову відправили додому. Ввечері майбутні батьки поїхали знову в пологовий будинок (у них було вже два відмовних листа), на цей раз Оксану взяли. В інший пологовий будинок не поїхали, тому що то був кардіороддом, а у жінки з’явився шум серця. Їй поставили крапельницю і зробили якийсь укол, в карті нічого не відображено, що капали, що кололи не зрозуміло. І до ранку вона проспала. Мабуть дали щось, щоб не возитися вночі і потім весь день її мучили, примушували народжувати самостійно, але мабуть загальмували родову діяльність і вона ніяк не могла родити.

Робити кесарів ростин не хотіли. На операцію повезли тільки тоді, коли Оксана почала втрачати свідомість , а малятко переставало дихати. І ось результат: народилась дівчинка, у якої кома 3-го ступеня, за шкалою Апгар 0,1-0,2 балла. Маленьку відразу відвезли до лікарні, реаніматологи спрацювали добре. Троє діб немовля було в гіпотермії і їм говорили, що стан дитини не стабільний, невідомо спить мозок чи помер. Після трьох діб стали піднімати температуру тіла і виявилося, що мозок хоча і дуже пошкоджений, але живий. Тепер їх кожен день це боротьба за життя, адже у дівчинки жахливі діагнози : туговухість ІV ступеня, дизартрія, епілепсія, та розумова відсталість. 3 місяці провели в лікарні. Дівчинка сама не їла, поставили гастростому. За немовля молилися в різних країнах, всі родичі просили Бога про милість, але вже нічого не змінити.

Зараз Каті 9 років. Вона навчається у школі за програмою для розумово відсталих дітей. Має керовану поведінку, позитивний емоційний фон, певні навички самообслуговування. Через розслаблені м’язи обличчя в дівчинки постійно тече слина та вивалюється язик. Є дуже великі проблеми під час харчування, тому що їжа буквально випадає з рота. Все це має не дуже приємну картину, тому що після кожного прийому їжі доводиться переодягати дівчинку. Також під час навчання змушена сидіти одна за партою, тому що замащує слиною і парту, і зошити. Інші діти гидують з нею спілкуватися, тому Дарина завжди грається одна. Дуже рідко буває, що хтось із старших дітей витре їй слину рушничком, який постійно до неї прив’язаний.

Розповідаю цю історію навіть не через Катю, як свою вихованку, а через її маму. Оксана приходить за дочкою кожен день, адже не насмілюється залишати її на ніч у школі. Щодня у клас заходить ця жінка з щирою посмішкою на обличчі, з вогником в очах, та нестримною енергією. Від цієї людини дійсно хочеться взяти собі крапельку щастя, позитиву і просто запитати, як їй все це вдається? Усвідомлювати тяжкі діагнози своєї дитини, знати, яке майбутнє її чекає. Те, що Катя ніколи не скаже «мама», не буде нормально розвиватися, як всі діти. Але вона радіє тому, що є : першим написаним паличкам, кружечкам, спробам дактилювання букв і просто посмішці своєї дорогої, єдиної і такої довгоочікуваної дитини.

Здається, за що, за які гріхи, вини це все їй, такій гарній молодій жінці? Але Оксані ніколи про таке думати. Після занять у школі їх чекає лікувальна фізкультура, дельфінотерапія, іпотерапія та просто любов і тепло, яке вони дарують один одному. Адже як це важливо відчувати підтримку та ласку. А я впевнена, що це все Катя має.

Хочеться просто подякувати цій дійсно жінці — героїні за те, що вона так достойно прийняла це випробування Боже, адже невідомо, за що це все вона має, але я знаю напевне, що вона радіє і дякує за свою кровинку Богу, адже своя дитина — найрідніша.

Також хочеться вірити в те, що лікарі понесуть відповідальність за свою халатність. Адже, можливо все могло б бути добре, аби не їхня байдужість та бездіяльність.

Давайте не будемо байдужими до таких сімей, старатимемося підтримати та зрозуміти їх, адже невідомо, що чекає нас у майбутньому.