З факту існування смерті як невід’ємної частини життя в багатьох аспектах виникає філософія, якщо її розглядати зі сторони роздумів про життя, долю людини, місце людини у всесвіті та сенс її існування. Варто згадати відоме «сократівсько-платонівське» «Філософствувати – значить вчитися вмирати» й більш пізні переходи філософських роздумів в сторону екзистенціалізму, де вивчення смерті займає центральну позицію філософії.
Безсмертя душі вперше отримало обґрунтування в грецькій філософії. Ще Платон розвивав думку про те, що людська свідомість та людський дух має нематеріальний, але доволі реальний початок. У своїх вченнях Платон зазначав, що філософія є безумовною підготовкою до смерті, але й сама філософія так і не відповіла на запитання про те, як помирати чи перемагати смерть.
Рано чи пізно до питання смерті звертається кожна людина. Позиція як світоглядна, так і моральна, що буде вважатися людиною основою, має неабияке значення для людини та суспільства, у якому вона проживає. На жаль, ця проблема ще не отримала належного теоретичного осмислення в етиці. Одна з причин упущення цього питання з теоретичних вчень – її замовчування з міркувань ідейно-виховної роботи. Ідеєю смерті водночас пройнята релігія. Безсумнівно, найважливіша ідея релігійна ідея – безсмертя душі – бере свій початок з переживань, пов’язаних із смертю та роздумів про неї. Загалом феномен смерті можна вважати джерелом всієї людської моральності.
Якщо розглядати початок розвитку людської моралі з її першоджерел, то такими є, в першу чергу, стосунки батьків та дитини. Зокрема, це любов, допомога старшого молодшому, сильного слабкішому, процес виховання. Саме ці соціальні стосунки між батьками та дітьми в людській расі підняли їх на значно високий рівень у суспільстві та його сприйнятті. Але ж батьківські почуття властиві не тільки людям, але й тваринам. Проте осмислення питання смерті, роздуми над тим, як треба жити, тваринами не властиві. Навпаки, ці питання притаманні людям та вказують на зв’язок між необхідністю роздумами та постійною боротьбою проти смерті і питаннями моралі.
Відповідно, в процесі цієї боротьби у суспільстві формуються певні соціальні норми, що сприяють спільному виживанню без небезпеки смерті.
Наявність факту смерті у людському бутті формує дві дуже важливі характеристики моралі, що і формують її зміст – заборонної та конструктивної (позитивної).
Головна заповідь моралі «не вбий» представляє собою чітке табу смерті. Заборона найстрашнішого, що може трапитися з людиною та того, що може зробити одна людина по відношенню до іншої. Ця моральна заповідь є і найстарішою. Можливо, якби вона не була вироблена людством на своїх ранніх стадіях розвитку, то людська раса не вижила б. Право на життя стало основою для перших юридичних законів, а суворе покарання за порушення цих законів значно випередив захист інших прав людини. З цього підходу, питання смерті та права на життя є не тільки основними характеристиками моралі, а й першоосновами права.
Конструктивна частина моралі випливає із заборонної, тобто з необхідності суспільству виробляти спільні норми, які будуть їх оберігати від смерті, в тому числі практично – роз’яснюючи людям форми поведінки для реалізації їх почуттів та жалю у вигляді конкретних справ та вчинків. До них належать ті сфери, де людина працює, виконує свої обов’язки, піклується про інших, допомагає їм, жертвує своїми інтересами заради потреб та інтересів інших, не поводить себе егоїстом, ставиться до інших, як до самого себе, любить ближнього. Практично усі ці норми зароджувалися з того, що ми маємо пам’ятати про смерть, що ми постійно перед її лицем.
Проблему життя, смерті та безсмертя часто протиставляють і філософським питанням сенсу життя. Окрім дотримання моральних норм та виживання у суспільстві, людина прагне наслідувати певні ідеї. Власне ідея смислу життя набирає значної ваги саме у моральному житті. Для людини життя – найвищий дар, цінність. В той же час життя є найвищою цінністю і для суспільства. Однією із найбільших цінностей є здоров’я, якщо розглядати його з точки зору відсутності фізіологічних відхилень та моральної рівноваги.
Окремо проблема смерті в етиці піднялася в ХХ столітті. Цьому сприяв різкий технологічний прогрес з часів, коли більша частина хвороб не мала ліків, тривалість життя була значно коротшою, а якість життя – нижчою. Розвиток медицини та технологій дуже змінив тенденції смертності та захворюваності, від багатьох небезпечних захворювань розроблено вакцини, а щодо питання смерті з’явилась суспільна думка її контролю.
Проте, технологічний прорив тільки підсилив прийняття людської смерті
з точки зору етики і моралі. Адже все частіше підіймались питання штучного продовження життя людини за рахунок підтримки її фізичного життя технологіями та препаратами, й виникали нові філософські питання – чи можна вважати життям підтримку автономних функцій діяльності окремих органів людини (серця, легені). Віками до цього для визначення смерті користувались саме такими визначеннями, що ґрунтувались на припиненні діяльності певних людських органів і неможливістю ними виконувати свої функції. Порушення цих питань виникло в основному із медичних міркувань, й вже згодом перейшла до розряду етичних та філософських.
Таким чином у минулому столітті від головного морального права на життя викинула течія, зосереджена на праві на смерть. Звичайно, що людину формують не тільки біологічні складники і параметри, а й поняття особистості людини. Тобто біологічне життя (дихання, серцебиття) має бути доповнене життя особистості для розглядання його саме у сенсі «людського життя». Відповідно, страх перед смертю в людини виникає вже не перед саме зупинкою біологічної діяльності організму, переходу до стану «анабіозу», а припинення людської гідності при перебуванні в такому стані.
Медичний аспект таким чином підвів проблему етики життя і смерті до розглядання смерті не як найстрашнішого, що може статися в житті, а що найстрашніше – страта особистості і гідності. Дефініція смерті набуває двох частин – акту смерті і її процесу, при чому останній як раз і є філософським питанням. Все більше філософів звертаються до розділення смерті на власне смерть та вмирання (1969 р – трактат «Про смерть і вмирання» Е. Кюблер-Росс).
Підсумовуючи джерела основних норм моралі, можна зробити висновок, що моральність породжується смертю та зобов’язана їй своїм походженням. Тобто моральність – не що інше як спосіб боротьби зі смертю.
Моральні норми, які ми маємо сьогодні, виникали в процесі боротьби проти ентропії смерті, вони сприяють її виживанню, і якби людство не виробило цих духовних засобів боротьби зі смертністю людини, то давно прирівняло б себе до тварин.
