Слово «етика» — походить від давньогрецького «ethos», яке означало місце розташування, спільну оселю. З часом слово етос стало мати інше значення: звичка,традиція. Античні філософи користувалися ним для визначення постійного характеру деяких явищ.

Виділення етики як науки філософії пов’язують із зробленим софістами відкриттям, що культура значно відрізняється від канонів природи. Навідміну від природи, яка усюди стала, звичаї людей різноманітні і мінливі. З’явилася проблема протиставлення різних законів і звичаїв з метою виявити, які з них кращі. Вибір між установленнями культури, различающимися у різних народів, а також мінливими від часу до часу, виявився залежним від їх обґрунтування. Джерелом їх виправдання опинявся розум.

Етика невіддільна від філософії з самого її виникненні. Цей термін вперше вжитий Арістотелем. Основою моральної поведінки Арістотель називав щастя — тобто самореалізацію. Самореалізація — це можливості розквіту особистості за допомогою її ж зусиль, вимог до себе.

З часом розвитку теорій етики вчені зтикнулися з деякими складностями в об’єднанні термінів. Беручи до уваги що етика розглядає особистісну мораль, що відноситься до захищених підсвідомим механізмам, широкий аналіз ускладнюється спрацюванням психологічної оболонки, котра гальмує критичний аспект установок підсвідомості.
Особливість теологічних етичних систем знаходять відгук в тому, що у релігіях, які мають конкретного бога, він являється центром моралі, й основними стають норми, що визнані релігією як ті що пов’язані з богом.

Варто зазначити, що класичні дослідження етики проводились, головним шляхом власних помилок і прикладів, тому не рідко рясніють спрощенням власних правил, норм та обмежень етики загалом. Подолати цей суб’єктивізм прагне аналітична етика, яка використовує, зокрема, формальну логіку для аналізу етичних висловлювань та побудови загальнозначущих етичних суджень.

Сучасний світ сприяє з однієї сторони до порушення вимог закону, зневажливого ставлення до прийнятих принципів, норм і традицій, а з іншої сторони — до збільшення етичного поняття: добро розширюється на відносини людини з природою.

З розвитком фемінізму етика отримала саморегулюючий зміст: замість невизначиної толерантності та людяності ці чесноти можуть згруповуватися по запереченню жіночності та мужності.

Висунутий Альбертом Швейцером принцип поваги та коліноприклонством перед життям, що засновано на етиці не насилля Л.Толстого і М. Ганді. Проаналізувавши історію етики у своїй книзі «Культура і етика» А. Швейцер дослідив та зауважив її стан в XX столітті, а також намітив тенденції та варіанти процвітання її у майбутньому.

Тейяр де Шарден у своєму дослідженні «Феномен людини» поєднує традиційно прийнятну і тогочас вживану етику разом з «теорією еволюції».

Розвиток медицини та біотехнологій призвело до швидкого розвитку біоетики як аналізу виникаючих при прийнятті медичних, судово-юридичних та інших подібних рішень що мали етичні утруднення.

Серед тих філософів,які також займалися проблематикою етики, велику увагу на визначену вище обставину звернув німецький філософ ХІХ століття, який створив класифікаційну теорію діалектики Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Мораль і моральність він визначає як ступені розвитку духу, що розвиваються поступово, і моральність розуміється як форма розвитку, збагачена важливим соціальним змістом що наповнює життя. Різниця між мораллю і моральністю можна сформулювати так.

Мораль – сукупність зрозумілих людьми правил, норм поведінки, принципів їх життя. Моральність же в більшості розглядається як прояв цих притципів, правил, норм у поведінці людей у соціумі та міжособистісних стосунках. Зрозуміло, що таке втілення дещо відрізняється від сукупності узагальнених правил і абстрактних норм моралі.

Роздивляючись цю проблематику в загальному плані, можна зробити висновки, що певна не відповідність між мораллю і моральністю є іноді потрібною та досить корисною. Мораль визнає своє значення, коли вона вимагає від людини поведінкові норми, висуває перед нею найкращий взірець і перевершує реальний стан людської поведінки. В свою чергу, реальне наповнення, стан і складність людського життя, набутий досвід не можуть бути зведені в найдосконаліші системи моралі та її встановлених норм. У житті людини саме мораль надає шляхи людського вдосконалення.

Мораль та етика традиційно йдуть пліч-о-пліч і виступають, розуміються як сукупність чеснот, досконалостей людини, норм поведінки, що створюють суспільне життя. Це перехідні один з одного складові моралі — суб’єктивний, особистісний і об’єктивований, предметно розгорнутий. Вважається, що благом для людини, держави є поєднання усіх якостей, і вираження їх і в тому і в іншому.

Іноді мораль розуміється як шлях до щастя. Можна сказати що це складає специфічний погляд на європейську етику. Якщо виділити головне теоретичне питання що становить стиль етики, то він полягає у впевненості, що змістові вільної діяльності людини, він може надати досконалий вигляд, спрямувати її діяльність на досягнення більшого блага. І саме така діяльність любдини, в якій вона, залишаючись повноцінним власником, поєднувала ідеальність з щастям і називалася мораллю.

Розглядаючи завершення міркувань про мораль та моральність, можна зазначити: етика й розуміння людиною життя рівною мірою вважають викривленням високі вимоги моралі.З погляду моральної свідомості та морального принципу,що є достатньо вузьким, людські стосунки, відносини, характер і потреби не мають мати труднощі. Та розглянувши основну етичну термінологію, можна скласти попереднє розуміння етики та її предмету.