У кожної людини є свій ідеал. Він уособлює сукупність характеристик і чеснот, які людина ставить на перше місце у системі свого «Я». Вони висуваються на перший план при оцінці інших та відіграють важливу роль у прийнятті життєвих рішень. Можна сказати, що вони складають основу життєвої позиції. Так як всі ми різні, не дивно, що у кожного ця позиція своя і дуже часто у різних людей вона може не збігатися.
Звичайно, є певний соціальний канон якостей та риси, які визнані суспільством як «правильні», описані у книжках, віршах, піснях, ті, які виховуються ще з малечку і вважаються дійсно необхідними показниками справжньої високоморальної людини. Такі прикметники як добрий, чесний, чемний, справедливий не підлягають критиці. Вони прості у своєму тлумаченні, бо є істинними. Натомість такі біполярні якості, якими, на мою думку, являються скромність, гордість, щирість не завжди можуть отримати однакову оцінку. Вони набагато складніші за своєю структурою, їх важливість змінювалась на протязі всієї історії людства і на даному етапі їх можна вважати як чеснотами, так і недоліками.
До таких суперечливих понять можна також віднести розсудливість. Вважається, що ця риса характеру притаманна більш дорослим людям, які вже мають певний життєвий досвід. Вони чітко планують своє майбутнє і знають яким чином досягти бажаної мети. Завдяки здобутим знанням, вони орієнтуються у системі людських цінностей і благ, можуть чітко оцінювати чужі та свої власні сили, позбавившись юнацького максималізму.
Розсудливість, як поняття етики, відрізняється від інших понять суттєвим елементом. Воно стосується конкретної людини, яка володіє цією рисою. Можна привести приклад, що розсудлива людина, на відміну від доброї чи чемної, чинить дії, які по більшій мірі, стосуються саме її благополуччя, орієнтуючись на методи досягнення саме своїх цілей. Доброта, щирість, вихованість розповсюджує зону свого впливу на інших, розсудливість – на свого власника. У цьому разі чи можна сказати, що розсудливість межує із егоїстичністю? Ні.
Справа у тому, що розсудлива людина, яка характеризується помірністю у своїх бажаннях, цілеспрямованістю та стриманістю йде у напрямку своєї мети не заважаючи і не роблячи шкоди іншим. Той факт, що кожна людина у будь – якому разі в першу чергу думає про себе доведений багатьма психологами.
Така наша природа. Інстинкт самозбереження ніколи не зникне і ми під впливом природніх законів ставимо себе на перше місце у обставинах конкуренції, небезпеки тощо. Просто хтось у більшій мірі підкорюється своєму егоцентризму, а хтось в меншій, подолавши свої тваринні інстинкти, засвоївши правила моралі і знайшовши своє місце у суспільстві. Егоїзму не варто соромитися і тим паче осуджувати його. Але і миритися із такою примхою людської натури не варто. Треба переборювати в собі свої внутрішні вроджені недоліки характеру, хоч вони і являються закономірними. Розсудливість у цій боротьбі відіграє далеко не останню роль.
Деякі грецькі філософи порівнювали розсудливість з мудрістю, а іноді навіть ставили її на щабель вище за неї, керуючись думкою, що розсудливість більш дієва чеснота, яка скерована на життя у даний момент, а не на захмарені ідеї та не потрібні, хоча і доцільні, знання. Розсудливість ніби – то допомагає мудрості розвиватися, не маючи при цьому прямого контакту з нею. І цей зв’язок міцний, особливо коли він утворювався тривалий час, ґрунтуючись на суспільному досвіді. Розсудливість як частина світорозуміння та душі людини не відноситься до звичної етичної доброчесності, але ці поняття не існують одне без одного. Вони діють в сукупності. Треба це зрозуміти і прийняти.
Іноді розсудливість може осуджуватися серед певних людей. Така реакція, на мою думку, викликана певною аурою самого слова. “Розсудливий” ототожнюється з “холодним”, “корисливим”, “неупередженим” на підсвідомому рівні. Такі якості не підлягають жорсткій критиці з точки зору моралі, але вони викликають певні сумніви по відношенню їх до справжніх, вищих почуттів. Вони просто не асоціюються з ними.
Чи можете ви уявити кохання, дружбу, радість у сполученні із поняттям розсудливості? Звичайно ж ні. А як же безсмертний вираз « у вир з головою» або «у коханні думає не голова, а серце»? Ось воно і виходить, що цьому поняттю не має місця у сфері душевності. Там де основну роль відіграють почуття та емоції голосу розуму рідко придають значення.
Але життя досить складне та непередбачене, воно не представляє собою стандартну схему. Щоб досягти гармонії треба поєднувати у собі багато протилежного, несумісного, приймати себе таким, яким ти є і прагнути до самовдосконалення. Якщо поєднати почуття та розум отримаємо симбіоз якостей у вигляді стійкої моральної основи. Тому безглуздо придавати значення одному і зневажати інше. І тут вступає ще одне корисне почуття – почуття міри.
Кожна людина прагне стати щасливою. Дехто каже, що щастя можна досягти лише на короткий момент, але не один раз у житті, переживаючи незабутні прекрасні моменти, дехто, що щастя можна досягти у тому разі, коли ти здійсниш свою заповітну мрію і тоді воно завжди супроводжуватиме тебе на решті життєвого шляху. Роль розсудливості у цьому доволі проста, може навіть банальна. Вона є орієнтиром, який допоможе застосувати всі наявні знання на благо людини, не загубитися у такому привабливому, але небезпечному вирії пристрастей ,від якого можна втратити голову і загубити свою кінцеву ціль. Не треба применшувати її значення. Бо з досвіду попередніх поколінь можна з певністю сказати, що від розсудливості більше користі аніж шкоди.
