Етика, що вона є для звичайної людини ХХІ століття, що ми розуміємо під етичними нормами, під самою концепцією етичних відносин, чи є визначальним фактором розвитку у сучасному соціумі саме поняття етичних відносин. Якщо звернутися до сучасного погляду на дане питання, то етика — це наука, що вивчає мораль; норми поведінки, сукупність моральних правил певної суспільної чи професійної групи, з латини термін «етика» ethica перекладається як звичай.

Але невже усе так просто і легко, невже так зрозуміло, невже поняття етики є настільки поверхневим, що пояснюється виключно накопиченими людством у ході розвитку цивілізації тих чи інших звичаїв, які поступово перетворилися у певні негласні закони, що не дозволяють переступати їх будь кому у соціумі без всебічного осуду? З першого погляду складається саме така думка, але більш глибоке осмислення дає нам підстави для глибинного розуміння етики як спрямовуючої сили розвитку людства, як сили, що здатна підняти людину на інші, більш високі рівні розвитку суспільних відносин.

Одна з перших спроб сформулювати концепцію етичного розвитку людини як окремої одиниці соціуму належать великому філософу Платону, який систематизував різні теорії розвитку людини в її відносинах у суспільстві на об’єктивно-ідеалістичній основі.

В своїх філософських ідеях він в першу чергу наголошував на відсутності в соціальних відносинах індивідуальності кожної людини, на відсутності унікальності, що є невід’ємною частиною духовної сили кожного з нас. Його концепція етичності суспільства складалася із двох різнополюсових і в той же час взаємно доповнюючих складових – індивідуальної етики і соціальної етики.

Перша, за поглядами Платона, визначалася власно душею людини, так би мовити дзеркалом його чеснот, отриманих людиною при народженні, розвитком яких у собі людина спроможна була знайти сенс свого існування у цьому світі, сенс злиття із гармонією вічних ідей рівноправ’я, через свободу здібності до самоаналізу власних вчинків і власного сприймання тих чи інших суспільних явищ.

Основними засобами досягнення людиною гармонії в соціумі Платон вважав можливості набуття людиною певного багажу знань та навичок, які і виступають основними складовими розуміння людиною щасливого життя – правильного, морального, наділеного усілякими чеснотами, а відповідно і розумного. При цьому великий філософ базував свою теорію розвитку суспільної етики на припущенні наявності певних, суворо визначених, обумовлених народженням чеснот у кожної верстви. Згідно його розумінню суспільної етики правителі повинні мати мудрість, воїни – мужність, а прості люди — стриманість, що практично заперечувало індивідуальність кожної людини наданої нам Творцем.

Прагнення людини досягти найбільшого рівня чеснот через таку політично спрямовану моральну ієрархію в державі і є, на думку Платона, єдиний вірний шлях до соціальної гармонії. Дана концепція визначала єдиний моральний рівень щасливого гармонічного життя людини у суспільстві, який визначено як взірець і відповідно інших, окрім цього єдиного, буди не може і у цьому сенсі погляди філософа базувалися на загальних у той час поглядах щодо визначених долею шляхів людини по життю.

Основою його вчення став постулат, що сенс індивідуального розвитку людини повинен мати соціальне значення.

Розвиток ці ідеї набули в ученнях послідовника і учня Платона відомого грецького філософа Аристотеля. Продовжуючи вчення Платона про етику розвитку суспільства Аристотель наголошував на необхідності вести морально правильне життя, намагаючись зробити його щасливим не тільки для себе.

Погоджуючись із своїм вчителем в основних постулатах вчення про етику, Аристотель в той же час, розвиваючи його ідеї, дещо інакше підходив до концептуальних засад розвитку суспільства. Як і Платон він вважав, що основним фундаментальним аспектом соціальної етики є «щасливе життя», але на відміну від свого вчителя він не приймав визначення щастя як певної мети, якої можливо досягнути за правильного, чесного життя, згідно вроджених чеснот.

Аристотель розумів під постулатом щастя саму діяльність людини, суть її суспільних відносин із оточуючими людьми, отримання задоволення від цих відносин. У цьому сенсі Аристотель, погоджуючись із вчителем в необхідності досягнення чеснот людиною, обумовлює, що ці чесноти не є вродженими, успадкованими людиною, а набуваються нею завдяки постійній праці та моральному самозбагаченню.

На цьому базисі великий філософ розглядає чесноти людини у суто етичному сенсі, виділяючи як основу суспільно важливих відносин необхідність розумно регулювати свою діяльність для того, щоб приносити найбільшу користь суспільству.

Основною відмінністю його вчення є визначення поведінки людини як індивідуума, воля і дії якого не залежать від наявності певних чеснот, отриманих при народженні. Аристотель, не занижуючи ролі досягнення людиною високого рівня моральних цілей, вказував на свободу волі людини в виборі засобів досягнення поставленої мети.

На відміну від Платона, який визначав, що в ідеальному суспільстві немає місця для індивідуальності і розвиток людини у суспільстві є обумовленим вродженими чеснотами відповідних верств населення, він в своєму етичному вченні, не заперечуючи моральні чесноти, наголошував, що людина, прагнучи до найвищих чеснот повинна притримуватися в своїх вчинках поміркованості, помірності в прагненнях.

Аристотель стверджував, що для досягнення суспільством високого рівня етичних норм, кожна людина повинна розуміти що є добро і що є зло, і це розуміння повинно стати нормою поведінки кожної людини у соціумі, але для досягнення цього розуміння людині потрібні воля, самодисципліна, самоконтроль.

Сучасні погляди на соціально-етичні відносини в суспільстві безперечно певною мірою відрізняються від вчень Платона і Аристотеля, їх розвиток обумовлено специфічними суспільними взаємовідносинами і розвитком етично-моральних норм в розрізі толерантності і терпимості, що розвинулися на базисі культурного розвитку людства, але основні засади залишилися незмінними – людина повинна прагнути до моральних чеснот.