В умовах сьогодення в Україні, на відміну від розвинених країн, питання донорства та трансплантації мають гостро виражений характер. Особливо з погляду біоетеки.
Однак, перед тим як повною мірою заглибитися в цю тему, варто промоніторити чинне законодавство й загальновідомі факти, зважаючи на статистичні дані й інформацію, що надають ЗМІ.
А насамперед з’ясуймо, що ми маємо розуміти під поняттями донорства, трансплантації та біоетики з огляду на нормативні акти…
Термінологія
• трансплантація — це певний метод за допомогою якого можна пересадити орган взятий у однієї людини та пересадити іншій.
• донорство — це добровільний вчинок людини, що полягає у даванні крові або її корисних компонентів для іншої людини з метою допомогти їй.
Керуючись загальноприйнятим поняттям біоетики, маємо сказати, що:
• біоетика — це певне знання, яке охоплює проблему моралі, які стосуються питань генетики,медичних питань, терапії, турботи про здоров’я і життя людини.
Дещо з історії трансплантології
Удаючись до історії пересадки органів, варто зазначити, що в Україні у 1912 році, В.П. Філатов уперше провів трансплантацію роговиці. Це й можна вважати зародженням трансплантології.
До того ж Україна не має забувати про те, що перша пересадка трупної нирки в клінічних умовах відбулася саме українським хірургом — Ю.Ю. Вороним. Маємо сказати, що документально цей факт ніде не зафіксований, проте достеменно відомо, що операція провадилася у Харкові чи Херсоні. На підтвердження цьому є стаття, опублікована в 1934 році в іспанському медичному часописі «Minervа Chirurgica».
Завважимо, що за тих часів найголовнішою проблемою трансплантології був недостатній рівень знань з імунології, що й певною стало на заваді розвитку галузі трансплантології на декілька десятирічь.
Протягом останніх 10 років в Україні виконано 949 трансплантацій нирки, печінки, серця, підшлункової залози.
Бути чи не бути…
Керуючись статистичними даними, щороку трансплантації серця потребують 2000 українців — не виконується жодної пересадки, пересадки нирок очікують 4000 осіб на рік — отримують у кращому випадку 100, пересадки печінки потребують більш ніж 2000 хворих — оперують лише 30–40 осіб.
А чому такі цифри? Передусім тому, що недосконале законодавство.
Ось торкнімося питання «презумпції погодження». На сьогоднішній день кожна людина, яка померла або на межі смерті (смерть мозку), апріорі погоджується на те, щоб у неї забрали якийсь орган. Таким чином, її «типу» не лікують далі, тобто не дуже вже зацікавлені в лікуванні, оскільки (як і в усіх професіях) мають місце не чисті на руку лікарі, які вступають у перемовини з трансплантологами заради наживи.
Найправильнішим варіантом має стати рішення людини за життя, чи погоджується вона в разі смерті (загибелі) допомогти тим, хто потребує цю допомогу.
Але це один бік медалі. А ось інший — це морально-етичні принципи.
І відразу постає інше питання: а чи має будь-хто право вирішувати за померлу людину чи людину, яка на межі смерті (зафіксовано смерть мозку), відбирати в неї орган чи ні?
З одного боку, найціннішим у житті людини є її життя, і треба якнайшвидше врятувати того, хто потребує цього негайно. Проте з іншого боку — родичів загиблого (чи того, хто на межі смерті) також можна зрозуміти. То близька для них людина, і вони не бажають, аби втручалися в тіло цієї людини. І цьому є різні суб’єктивні причини етичного, релігійного, морально-психологічного характеру: хтось вірить в життя в іншому вимірі, дехто вірить у Бога й не бажає медичного втручання, хтось просто боїться, бо стоїть на роздоріжжі між одними й іншими.
Проте, говорячи про трансплантацію, варто згадати, що вона буває не лише від померлого (або того, хто на межі смерті), а й від живого донора. А тут яка правда? Подовжувати життя одній людині, паралельно вкорочуючи віку іншій? Ми не відкриємо великого секрету, якщо скажемо, що в разі такої трансплантації відомі непоодинокі випадки значущих ускладнень і подальших проблем зі здоров’ям донора протягом усього його життя.
Тож проблем, як ми бачимо, удосталь. На мій погляд, у цьому питанні має бути абсолютна чіткість, причому вирішена на державному рівні. Скажімо, має проводитися щось на кшталт опитування по досягнення людиною повноліття, чи погоджується людина в разі смерті (чи коли вона перебуватиме на межі смерті — зафіксована смерть мозку) стати донором задля спасіння життя іншої людини, яка негайно цього потребує, що підтверджуватиметься медичним висновком. Наприклад, повинна проставлятися якась відмітка в паспорті чи в якийсь інший спосіб це зазначатися.
Це має бути щось схоже на юридичну форму прижиттєвого погодження бути донором у разі смерті («донор-карта»), яке є в США. Тоді, мені здається, можна уникнути безлічі (хоча не всіх!) проблем, які є нині. Але й це не є абсолютним вирішенням такого нагального питання.
Тож трансплантологія наразі залишається величезною проблемою в галузі медицини та психології, яка потребує негайного вирішення. І поки українські законотворці вигадують досконалі пункти закону, то медики та психологи, за відсутності твердої законодавчої бази сушать голови, як допомогти хворим, у яких лишаються лічені дні, а то бодай і хвилини життя. А нам, пересічним громадянам, не варто стояти осторонь, чекати й робити вигляд, мовляв, «моя хата скраю». Нам просто слід замислитися саме зараз, у цю хвилину, і поставити собі питання: «А яке моє особисте відношення до цієї проблеми?». Можливо, відповідь уже є?
