«Американська модель Джулія Роверсон, яку удочерили 15 років тому, тільки зараз знайшла своїх батьків»
Це історія про дівчинку, яку забрали до інтернату з її братами та сестрами, коли їй було шість років, обумовлюючи це тим, що у їхньої сім’ї не було відповідних умов для проживання. Після того її вдочерила американська сім’я, в якої уже було семеро прийомних дітей, також із України. За розповідями самої Юлії, так її було звати доки вона жила в Україні, прийомна мама її не любила, тому що вона погано володіла англійською мовою. Через декілька років ця сім’я також відмовилася від Юлії, сказавши що в них немає можливостей забезпечити їй нормальне життя.
Таким чином Юлія була зраджена двічі за своє таке коротке життя. Але жінка, яка захищала її права перед прийомними батьками не залишилася байдужою до важкої долі дівчинки. І у віці дванадцяти років Юлія мала нову маму Бетті Роверсон, але, на відміну від попередньої, інтереси дитини ставила на перше місце. І тому бажання Юлії знайти її біологічну маму Бетті підтримала і навіть приїхала з нею до України, здолавши довгий шістнадцятигодинний шлях.
На питання про те, кого Юлія найкраще пам’ятає із свого дитинства вона відповіла, що бабусю, яку вона хоче побачити більш за все. Зі свого минулого життя Юлія пам’ятає також одну меншу сестру, тому новина про те, що в неї є шість братів і чотири сестри була для неї приємним здивуванням. Ще з самого дитинства Юлія не може вибачити біологічного батька, який не дивлячись на тяжке становище своєї сім’ї недостатньо підтримував її матеріально.
Зустрівшись з донькою батько не приховував того, що він щасливий, але на відміну від нього Юлія не змогла сказати йому ані слова. Лише прокоментувала, що не дивлячись на те, що пройшло п’ятнадцять років вона все ще ображається на батька і найбільше винить у всьому що сталося саме його. Батько в свою чергу не знімає з себе відповідальності за те, що сталося з його дітьми. Зустрівшись із своєю біологічною мамою, Юлія запитала: «Чому мене забрали до інтернату?».
У відповідь вона почула, що її ніхто не кидав, а просто забрали нікому нічого не сказавши, приїхали о шостій ранку і без жодних пояснень відібрали дітей у матері. А на всі спроби жінки щось дізнатись про місце знаходження дитини – ніяких коментарів не надавалося, обґрунтовуючи що це закрита інформація, таємниця усиновлення. Так ми можемо зробити висновок, що з сім’ї, яку ми називаємо багатодітною і неблагополучною (мама ніде не працювала, а тато вживав алкоголь, але навіть за цих умов діти дуже любили своїх батьків і нікуди не хотіли від них їхати) можуть забирати дітей, не говорячи місця їх знаходження.
Не дивлячись на те, що рідні Юлії не могли її знайти весь цей час вони не забували про неї. І коли у старшої дочки біологічної матері Юлії Наталії народилася донька, то вона назвала її в честь своєї молодшої сестри, що в свою чергу дуже розчулило Юлію. Також у пам’яті рідних дівчини відобразилася подія коли всіх одинадцятьох дітей забрали до лікарні, щоб довести, що умови проживання, спосіб їх життя не благополучно впливає на здоров’я дітей. Але діти були проти того, що їх забрали з дому, від рідної мами, яку вони любили і,яку звинувачують в тому що вона погано доглядає за дітьми і на протест цьому вони зв’язали декілька простирадл прив’язали їх до батареї в лікарняній палаті, спустилися з другого поверху лікарні і втекли додому. І саме після цієї події всіх дітей забрали до інтернату.
Недалекоглядність нашої соціальної політики зруйнувала життя одинадцятьох дітей та їх батьків. Ще одним доказом даного твердження є той факт, що перша прийомна сім’я Юлії вже мала сімох всиновлених дітей. Батько сімейства неодноразово приїжджав до України з метою взяти дитину. Можна з впевненістю сказати, що з боку українських служб у справах дітей не було виявлено жодної зацікавленості подальшою долею їх вихованців. Оскільки героїня цієї історії Юлія, не задовольнивши вимоги цієї сім’ї, була змушена проходити безліч судових процесів щодо вирішення цього питання. Українська сторона не брала в цьому участі (але ж Юлія на той момент ще залишалася громадянкою України), нею опікувалися американські представники. Ніхто з тогочасної чиновницької верхівки того району, де проживала маленька Юля не бере відповідальності за події що відбулися, тобто назвати винного в тому, що сталося ми не можемо.
І знову ж постає моральний вибір з приводу того чи краще жити з рідною мамою, але в злиднях, чи з чужою жінкою, але в розкоші. Закони щодо соціального захисту населення залишають бажати кращого, адже якби рідній матері дівчини влада надала гідні умови для проживання, не було б причин розлучати сім’ю. Всі рідні брати і сестри жили б разом і не мали б обмежень у спілкуванні.
Дана історія показує, якою силою володіє дитячо – батьківська любов, що більш ніж через десять років наперекір всім труднощам і перепонам, незважаючи ні на що, рідні люблячі серця змогли зустрітися. Звісно не можна відкидати факт величезної допомоги і сприяння з боку прийомної мами Юлії Бетті, яка руйнуючи всі стереотипи про таємниці всиновлення і обмеження спілкування з рідними батьками, не побоялась стати зайвою в уже новому житті своєї доньки.
