Ідеї суперництва краси та добра давно вже не нова. Великі світу задавалися питаннями цінності та ступеню важливості для людини в різні епохи протиріччя чи асиміляції цих понять. Та перш ніж розглянути залежність або незалежність цих явищ одне від одного, спробуємо визначити їхню сутність.

Ми перебуваємо у світі, де панує краса, вона оточує нас. Проте розуміння суті її більш глибоке, прекрасне високе та естетичне, ніж уявляють собі більшість людей. Але звичайно в різні епохи поняття суті краси різнилися і модифікувалися. У період Середньовіччя гарним вважалося відображенням духовної краси, видима краса вважалася проявом невидимої краси. Мистецтво ставило за мету возвеличення духовної, внутрішньої краси, що відображалось у творчості Данте Аліг’єрі, Дж. Чосерра, Франческо Петраркa, Джованні Боккаччо, Сандро Ботічеллі та інші.

Епоха Відродження стала маніфестацією проти існуючих канонів краси, проголошуючи ідеалом саму людину, її зовнішня краса та досконалість ставилися на перше місце. В культурі апогею популярності досяг напрям класицизму, що диктував ідеї гармонії точності, ясності та логічної простоти, надавав перевагу благородного стилю, вишуканої простоті форм та природності. Представниками були Шиллер, Моцарт, Бетховен, Гете.

Возвеличенням людини, стремлінням, “волі до влади”, підняттям її над усім мирським і духовним, ототожненням з “надлюдиною” займався німецький мислитель, філософ, філолог, психолог Фрідріх Ніцше. Одна з яскравих ознак філософії Ніцше викладена ним на сторінках скандальної роботи під назвою “Антихристиянин”. В ній Ніцше закликає людство провести тотальну переоцінку всіх цінностей існуючої культури, передусім християнської. Християнська культура і мораль, християнство стало “кісткою в горлі” філософа.

Він настійливо піддає критиці основні ідеї християнства. Одна з ідей християнства, яка не приймається Ніцше ніяким чином це знамените християнське милосердя, яке пропагує ідею доброти по відношенню до тих людей, котрі потребують цього, тобто обездолені, жебраки, убогі, хворі, люди, що не мають певних можливостей чи здібностей до чогось. Ніцше переконаний, що таке розуміння християнства є, ніщо інше як, лицемірна маска, яку надягає на себе християнство з ціллю пропаганду вати та захищати найбільш слабкі та нежиттєздатні елементи.

Принцип, який висуває для себе філософ звучить так : “Співчуваючи ти сам слабшаєш”, тобто ти витрачаєш свої ресурси, витрачаєш свої нерви, свої сили, свій час на цілком безкорисне заняття. Ти робиш те, що перетворює тебе в таку ж людину, як ці бідні, убогі, знедолені люди. Ти стаєш одним із них. “Ти маєш розуміти,- говорить Ніцше, — якщо ти хочеш бути по-справжньому розвиненою особистістю, то ти маєш відмовитися від такого роду поведінки ”. Більше того, надаючи підтримку хворим, помираючим людям, проявляючи до них доброту, людина в кінці кінців підтримує до життя, те що самою природою приречене на винищення, на зникнення. Таким чином Ніцше піднімає одне із важливих питань сучасності, сучасної етики як потрібно ставитись по відношенню до тих людей, які не можуть самі себе реалізувати в житті і забезпечувати.

Коли філософ міркує про всі ці речі, він невільно, в логіці свого розвитку, приходить до висновку, що в кінці кінців вся західноєвропейська культура буде ослаблена саме через свою доброту. Вона буде послабленою саме через те, що буде вважати, що саме така допомога слабким та знедоленим це є виявом щиросердечної доброти. Але справа в тому, як скаже Ніцше, що “слабкі та знедолені подібні п’явкам, приссуться до західноєвропейської культурі і будуть користуватись нею без будь-яких сумлінь”.

Ще одна з основних ідей християнства, яку засуджує Ніцше — це ідея «Возлюби ближнього свого». Ця фраза його не задовольняє ніяким чином. Ніцше запитує «Чому я маю любити свого ближнього. Ближнього котрий можливо дурно себе поводить, який може бути лінивим, від якого може погано пахнути, який може бути просто не розумним, який сам не розуміє, що він робить, який сам можливо знижує своє життя. То за що я маю його любити?».І в цьому руслі Ніцше проговорює дуже цікаву ідею, яку лобіює її впродовж своїх праць.

Він стверджує,що якщо він має чи хоче чи може когось любити в цьому світі то тільки «дальнього свого». Так як чим менше ти знаєш людину, чим далі він знаходиться він тебе, тим менша вірогідність того, що ти розчаруєшся в цій людині. Тобто можна створити деякий образ, деякий ідеал, котрий можна підтримувати, любити, яким ти будеш захоплюватись, але чим ближче ти будеш знайомитись з цією ідеальною людиною, якою захоплюєшся від щирого серця, тим скоріш наступить розчарування. Саме тому неможливо захоплюватися тим, хто знаходиться пліч-о-пліч з тобою, хто ділить побут з тобою.

В той же час дещо іншої думки сучасник Ніцше, письменник, поет, есеїст Оскар Уайльд. Роздуми про антагонізм добра та краси червоною ниткою пронизують всі його твори, починаючи від казок «Хлопчик зірка», «Щасливий принц» і закінчуючи романом, що приніс його автору славу та осуд водночас «Портрет Доріана Грея».

Наскрізь ідеалістична філософія мистецтва, розгорнута Уайльдом в його трактатах , являлася вираженням глибокого знікчемнілості естетичної думки. Ніцшеанський культ сильної особистості уживався в естетиці Уайльда поряд з його догмами пор християнський соціалізм, а притаманне цілому десятиліттю сприймання цього часу як доби фундаментальної кризи — з пропагандою неприборканої насолоди життям. Відстоюючи основну тезу ідеалістичної естетики — самостійність мистецтва від буття — і проголошуючи ідеї відступу від реальності у світ фантазій та ілюзій , Вайльд твердив , що мистецтво саме за своєю суттю вороже дійсності, суперечить яким би то не було моральним та соціальним ідеям.

«Доріан Грей» це усіх сенсах естетичний роман, проте , який не підносить естетичне, а навпаки попереджує про небезпеку мистецтва. Оскар Уйльд окреслив трагізм естетизму, що включає в себе предтечу його власної трагедії.

Своїм романом він стверджує, що кероване лише однією чуттєвістю життя, анархічне і деструктивне. Доріан Грей – це певний лабораторний досвід, результат якого негативний. За цими постулатами прожити життя неможливо. Ціною за потакання власним бажанням стає ліквідація свого портрету. Цим актом, Доріан проявляє свій кращий бік, хоча б лише перед лицем смерті. Головного героя осяюють в цей момент його протилежності. Неумисне вбивство перетворює Доріана на мученика естетизму. Роману повідує нам наступну істину : гарно плинь по течії — і потворно пропадеш в глибочінях. Автор, звеличуючи красу , звинувачує його. «Портрет Доріана Грея» замкнутий, інтровертований в головогомному сенсі , як і його центровий образ.

Доріан піднімається або осідає від буття до мистецтва і від нього навпаки до життя. Усяка подія, як і всякий персонаж книги має непримітну естетичну складову, якою ця подія, цей персонаж і міряється в кінцевому результаті. Безіл Холлуорд завершує портрет Доріана саме в той момент , коли лорд Генрі полює за душею молодої людини. Хоча Уайльд в передмові до роману стверджує: » Розкрити людям себе і приховати художника — ось до чого прагне мистецтво«. Холлуорд боїться , що портрет занадто відверто виявляє його любов до Доріана, а Доріан пізніше, в свою чергу, боїться, що він занадто відверто виявляє його сутність.

Усяка людина бачить у Доріана Грея свої особисті провини. Якими були Доріана Грея, ніхто не знає. Той, хто знаходить їх, має на увазі свої власні.