Античність стала періодом становлення етики. Доба відрізняється від інших, сталими культурними звичаями, а в наслідок розширення Римської імперії і культурною цілісністю.

Античність вважається історією Греції та Римської імперії. Античний період характеризувався рабовласництвом, невільництвом та забороною виступання за ідею.

Початком і становленням етичної науки в історії стала Античність. Вона стала зразком гармонії суспільства. Вперше спробували вирішити моральні проблеми, і обґрунтування проблеми моральності. Видатними постатями того часу стали:
Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт, Лікург, Критій, Софокл, Есхіл.

Загальне бачення античного світу не могло зливатися з усвідомленням його божественним і незбагненним . Тобто світосприймання тогочасної людини суто визначалося ідеєю космосу. В цьому контексті визначалося усвідомлення етики, керування своєю душею та утворенням в ній гармонії.

Саме людина стала фінішним етапом осягнення світу. Філософія тісно і безперервно існує з етикою. Філософські думки про мораль це продовження античних роздумів, та мудрості.

Отже, ми розуміємо, що така наука, як етика не виникла через теорію, а обумовлена фактором суспільного життя. Мораль не з?явилася у якийсь певний відрізок часу, але вона присутня в усі часи.

Якщо розглядати моральні вчення, то вони були спочатку філософськими. Натурфілософія була початком моральних вчень. Вона вважала Космос живим, що мав душу і розум, який жив по своїх законах, а головним був Логос. Він уподібнював тип людського життя. Натурфілософи вважали людину істотою природною. І її окреме існування від природи не можливе. Вважалося, що саме завдяки Логосу людина пізнавала сенс космосу.

Існує моральний канон. Оди із морального етичного Канону був створений Гомером. Він підводить все до героїчного епосу. Інший Канон заснований Гессіодом, який сповідує цінність справедливості і роботи. Ще є третя думка, пошук істини, він проводився сімома мудрецями, серед який Фаллес, Солон, Пітака, Біантом. Вони говорили про індивіда і те що його оточує. Отже моральний канон, вище названих в історії античності закріпили такі риси, як помірність, мудрість, справедливість, мужність, що узагальнено носить назву доброчинность античності.

Слід сказати, що розвиток етичної свідомості створили софісти це Vст. Н е.
Їх діяльність спрямована проти морального вчення та несла гуманістичний характер. Центром їхньої уваги була людина, як самодостатня істота, що може творити за законами моралі. Їхній скепсис дозволив підвести під сумнів, того, що здавалося безперечним.

Але цю точку зору спростував Сократ (470 — 399 до н.е.), він вважав, що мораль і моральні норми існують і так, а завданням людини є їх пізнання, та підпорядкування їм своєї поведінки. Він вважав, що між досконалістю людини, чеснотою та розумом стоїть знак дорівнює. Рішення етичних питань він покладав на розум. Відмовився від авторитарного методу. Казав, що всі люди оволодівають в першу чергу знаннями про мораль. Своїм завданням вважав не повчати людей, а дати змогу навчитися володіти собою, та підпорядковувати себе під норми моралі.

Платон (428-348 до н.е.), намагався систематизувати висловлювання і думки Сократа. Його ж особиста думка свідчить про те, що будь-яка минула річ має свою ідею. В питаннях етики ідеал справедливості вважає співвідношення природних задатків та громадянського обов’язку.

Остаточне упорядкування етики як науки створив Аристотель (384-322 до н.е). його творами були «Нікомахова етика», «Евдемова етика» та «Велика етика». Він звів систему наукових знань, та першим заговорив про етику як науку. В результаті чого вважається батьком такої науки як етика. Суть його моралі полягає в тому, по потрібно шукати золоту середину. Метою етики вважалося не знання а дії, бо мова йде не про благо загалом, а про його здійснення. Таким чином відділяється філософія практична від теоретичної. Також його вчення про щастя, чесноту і дружбу мали місце в його працях. Щастям він вважав стан задоволеності отримане від доскональної діяльності, але воно залежить не лише від певних установок свідомості а й від дій.

Чесноти він вважав проблемою морального виховання. Вони пов?язані із оточуючими діями та мають нормативний характер.

Дружба, його вчення говрило про те, що це є перший досвід неправильного спілкування та вирішення цієї проблеми.

Слід згадати про Демокріта (460–360 рр. до зв. е.) його думки поділялися, одночасно він орієнтувався на натуралістичну етику, а інша сторона медалі вказувала на загальні етичні орієнтири. Зробивши висновки можна сказати, що змістом його етичних переконань було не підлаштування під загальне, а досягнення блага індивідом.
Також не останньою людиною в утворенні такої науки як етика був Платон(427-347рдо.зв.е). він висунув доволі логічне припущення, що якщо чеснота не існує і не приросла в суспільстві, то є той інший світ де вона існує. Платон укріпив підґрунтя під моральне поняття, та забезпечив його існування.

Епікур (341 до н. е.,  — 270 до н. е.)вважає своїм головним завданням проголошення свободи і незалежності індивіда від усього зовнішнього світу. Незалежно від зовнішніх чинників — рівність спокою і безтурботності є справжнім щастям людини. Отже виходить що доброчесність і щастя це два не роздільні і залежні один від одного поняття.

Таким чином ми можемо побачити, що мораль є способом існування такої сутності як людина, вона є способом вияву її суспільних відносин в людській діяльності. Вона є способом засвоєння людиною дійсності, духовно — практичні відносини, через які відбувається такий процес, як спільність, людяність, розуміння один одного. Спираючись на філософські думки можна говорити, що людина живе в особистому відношенні до людства, в якому вона існує, та до якого вона приналежить.

А етика належить до наук про людину та її взаємодію із світом. Якщо дивитися з точки філософії то дана наука відрізняється від будь-яких природничих та технічних наук, саме тому що людина є включена в предмет.

Мораль та моральна поведінка відіграє не аби яку роль, вона встановлює для мене певні норми та правила, регулює поведінку, спілкування і інші взаємодії з людьми.