В цій науково-популярній брошурі мова йде про загальнолюдські цінності: чи це чергова дань моді, чи дещо більш глибинне?; якими стежками йшла до цих цінностей думка шукачів істини, і що вони означають в сфері моралі?

Автор на прикладі трьох цікавих стародавніх мислителів Епіктета, Марка Аврелія та Конфуція показує єдність моральних пошуків людства, а також намагається висвітити ту нерозривну нитку часів, яка створює основу нетлінних моральних цінностей всього людства.

Складання нових складних соціальних структур, формування різних соціальних груп і класів неминуче породжувало ще багато віків тому питання про те, як жити конкретній людині в цьому неймовірно важкому соціальному світі, як поводити себе з іншими людьми, чи враховувати (і як саме) станові та інші розбіжності, як поводитися в найзаплутаніших ситуаціях?

І всі ці питання ставали найжагучішими філософськими питаннями. Вже більше двох тисяч років тому в найвіддаленіших один від одного куточках Землі саме етика почала розглядатися як стержень, основна вісь філософської думки, навкруги якої оберталися всі міркування багатьох стародавніх мудреців. Дуже вражаючим прикладом співпадіння духовних і моральних пошуків є фігури римських філософів стоїків Епіктета і Марка Аврелія з одного боку, і великого китайського мудреця Конфуція – з іншого. Близькість ця є показовою, так як в наші хиткі дні вона дозволяє по-новому подивитися на інші, ставши звиклими, штампи, як ствердження про відносність моралі і моральних норм.

А об’єднувало пізніх стоїків з Конфуцієм спільність самих проблем: як жити в суспільстві, механізми якого створені не вами, і яке дуже часто є несправедливим?; як жити серед не ангелів, а простих смертних, здатних і образити, і вдарити?; як жити в суспільстві, де будь-який тиран, або просто більш сильний за вас, може посягнути на вашу гідність і ваше життя?

Ці проблеми були знайомі і Риму, і Китаю, хоч в часи Конфуція Китай був ще тільки на порозі тієї безмежної імперської могутності, яку вже пізнав Рим часів Епіктета і Аврелія. [c.4-5]

Конфуцій вважав, що шляхи досягнення внутрішньої рівноваги треба шукати, не йдучи від суспільства, а відчуваючи себе його членами, адже, як писав Аврелій, ми створені для спільної діяльності. Ця спільність позицій Конфуція і стоїків надзвичайно важлива і для нас, тому що в її основі пошуки шляхів гармонізації відношень індивіда з іншими індивідами, індивіда і соціального цілого.

Але є і одна істотна відмінність: Конфуцій оптимістичніший за Аврелія і Епіктета, він вірить, що можна так виховати правителів і благородних мужів, що зникне потреба в насильстві. А Епіктет і Аврелій, вдихнувши повітря імперії, прийшли до висновку, що його не зробить цілющим навіть правитель з добрими намірами; залишається приймати світ таким, яким він є, вдихаючи сморід заздрості і наклепу, фіміам улесливих; не намагаючись переробити його і людей, які в ньому живуть, узгодити свої дії з цим світом.

Але було ще дещо, що об’єднувало цих трьох мислителів. Це їхній своєрідний раціоналізм, заклик узгоджувати моральні вимоги з голосом розуму, відповідного Природі. [с.6-7]

Також об’єднувала мислителів і переконаність в неминучості дії законів Природи і Провидіння; тієї неминучості, яка обумовлює вимогу слідувати обов’язку. Фактично вся етика стоїцизму – це етика слідування обов’язку, який витікає з непорушних законів Всесвіту. Тому вони й так цінують розум, адже він дозволяє висвітити сутність належного, необхідного. Ті ж самі погляди на зв’язок етики і світорозуміння помітні і в Конфуція, хоч він майже не роздумує про світ як такий, бо світ, крім людини, його просто не цікавить.

Етика в стародавніх мислителів дуже людяна і практична; вона звернена не до маски, не до «представника» якихось сил, а до конкретної живої людини. Вона вміщає масу тонких психологічних спостережень і побудованих на них рекомендаціях. В той же час і етика стоїків, і етика Конфуція – це не етика добрих побажань. У неї є та, інша сторона, якої так не вистачає нашій сучасній етиці в епоху «фрагментаризації знання». Ця інша сторона є опорою на твердий фундамент уявлень про світ і його закони, що спонукають поводити себе так, а не інакше. Бути добрим, не гнатися за дешевою славою, тому що саме така поведінка відповідає істинній природі людини.

В брошурі зображено три нариси трьох колоритних мислителів минулого, цікавих ще й тим, що їхній духовний і моральний досвід зовсім не однаковий, але вони доповнюють один одного. Епіктет – колишній раб і вигнанець; Марк Аврелій – то вчитель, то придворний, то бездомний мандрівник; Конфуцій – величний монарх, на долю якого випало вести одну з найважчих війн імперії. [с.8-10]

В далекій давності Епіктет був одним із самих шанованих шукачів мудрості, і багато років потому дослідники відмічали, що філософія Епіктета – найдосконаліша і закінчена форма стоїцизму. На думку великого англійського ученого В. Вернона Арнольда, Епіктет, як і Аврелій, здобув надзвичайну популярність навіть не тому, що точніше за інших висловив сутність стоїцизму, а тому, що і він, і Аврелій «особливо глибоко зачепили почуття гуманності». Інакше кажучи, вони особливо чітко ставили саме етичні проблеми. [с.11]

Епіктет був відомим не дивлячись на те, що, як і Сократ, нічого не писав, посміюючись над написанням книг і книжковою мудрістю. Він вважав, що освіченість людини не в начитаності, адже важлива не вона, а моральні вчинки.

І тим не менш думки і вислови Епіктета стали надбанням історії і волею долі відомі краще, ніж факти його життя. Записав їх його учень Флавій Арріан.
Основне питання філософії в розумінні Епіктета є етичним по свої суті і зв’язане з неминучими пошуками непростої відповіді на дуже просте по звучанню питання: як жити?, як жити в цьому немилосердному світі?

Для Епіктета етика – це філософія дій. Причому в ній істинно значимі не самі правила і повчання, а їх застосування в житті.
Думка стоїків рухається не від бажаного, а від справжнього, від того, що є, подобається нам це чи ні. Вихідний пункт етики стоїцизму – це розуміння природи, світу і людини. Тільки здобувши істинні уявлення про світ як єдине ціле, де все взаємозв’язане і де одне з неминучістю витікає з іншого, ви зрозумієте, як себе поводити. Пізнаючи є цей світ, потрібно перш за все здобути здорові уявлення про Всесвіт і Божественний Розум, який ним управляє, і який створив гармонію у світі, в якій немає і не може бути нічого випадкового.

За Епіктетом, все в цьому на перший погляд жорстокому і безглуздому світі свідчить про потайний Божий промисел. Бог, крім всього іншого, наділив людину, єдину із смертних, Божественним Розумом, а значить, і здатною осягнути закони світобудови.

Покорятися Провидінню означає навчитися бажати, щоб те, що відбувається, здійснювалось не по твоїй волі, а так, як воно відбувається. Це буде простіше, якщо ти уявиш себе частиною великого цілого. Людина, щоб залишатися людиною, не повинна нарікати на свою долю, адже вона є людиною лише тому, що належить цілісному, єдиному Всесвіту.

Також Епіктет вважав, що якщо настав час нести неприємності, то треба нести їх бадьоро.
На його думку, саме прив’язаність до плоті і матеріального світу породжує наш безглуздий гнів.
Стоїк, як і всякий смертний, наділений божественною іскрою розуму, не має права відмовлятися від покладеної на нього ролі, так як цим він постане проти Природи і Бога. Але цю роль потрібно грати відсторонено. [с.13-17]

Для Епіктета не ідеали, як такі, а багатогранна природа має визначати характер наших вчинків. І кожен повинен прагнути діяти відповідно саме свої власній природі.

Епіктет радив поступово зменшувати раціон, що живить дурні страсті. Тобто, коли виходиш із себе, грубіяниш іншим кожного дня, спробуй спочатку уступати афектам через день; звикнеш – і будеш роздратовуватися рідше. Потрібно вчасно «загасити полум’я», поки воно не спопелило твою душу дотла.
Не ненависть, а мужність і вміння гідно зустрічати випробування – ось що необхідно філософу, Людині, яка готова стати мучеником, якщо її змусять обставини. Саме ці слова сказав Епіктет – філософ, який навчав, як залишатися людиною навіть тоді, коли світ бачиться таким безлюдним; навчав, як не захлинатися від ненависті навіть тоді, коли, здавалось, не залишалося нічого, крім неї. [с.20-22]

Марк Аврелій вважав, що кращий спосіб помсти злим людям полягає в тому, щоб не уподібнюватись ним.
Філософська праця Аврелія, що збереглася, було практично невідома при його житті і ввійшла в історію під назвою «До самого себе» («Наодинці з собою»). Для Аврелія стоїцизм був не ідолом, який вимагав виявлення вірнопідданості, а стержнем його власної поведінки і мірилом особистого відношення до світу, розпростореного в ногах величного, але, на жаль, не всесильного і не вічного владики.

Аврелій не претендував на відкриття Істини. Він лише намагався осягнути її, перетворити в своє власне надбання, що заключалося в чеканні форми афористичних висловів. Він зосереджує свою думку на етиці, а не на світобудові, всесвіту як такому. Аврелій навіть іде далі своїх попередників: етика, духовні заповіді в нього часто ще більш виразно проникають крізь хиткі контури світу і діючих у ньому сил. Для Аврелія дуже суттєвим є відношення цих сил до людини і відповідно людини до світу, які б таємні речі не таїлися в надрах буття. Тому він пише, що якими б не були ці сили, головне – не протистояти їм і в той же час уміти знаходити опору в собі самому. Якщо панує провидіння, милість якого можна заслужити, треба бути гідним божественної допомоги. Якщо ж панує безладний випадок, то треба радіти, що серед всезагального хаосу маєш керівника в собі самому – свій дух.

Божественний Розум, немов сонячне світло і повітря, розлите по всьому Всесвіту, потрібно тільки не бути каменем, щоб його відчути, так як повітря животворне лише для тих, хто здатен дихати, Тому людина, вмудрена досвідом філософії, повинна прагнути узгодити свої думки зі всеохоплюючим розумом. Узгодити – означає прийняти із вдячністю все, що випало на твою долю.

Ціль пізнання стоїка – щось стійке і вічне. А вічними є закони божественного розуму, олюднені запальною уявою. Закони ці непохитні і справедливі, і якщо боги не піклуються про тебе, то в них є на це причини. Потрібно жити в злагоді з Істиною, щоб не бути нечестивим. Адже божество є і істиною, бо воно і є першопричиною всіх істин.

Для Аврелія єдиним плодом короткого земного існування є підтримка своєї душі, прихильної до святості, і здійснення добрих справ, корисних для суспільства.
За Аврелієм, ціль благого життя не в здобутті вічності, а в залученні до Вселенського Розуму, яке дозволяє жити у відповідності з природою і тому вже саме по собі є воздаянням.

Аврелій не був ні ангелом, ні першовідкривачем філософських істин. Він не ставив своєю ціллю осягнути основи світу. Його твір «До самого себе» є виродженням стоїцизму, про що сказано в науковій літературі. [с.25-30]

В конфуціанському вченні ще здавна вбачали вчення безмежне як саме небо, тому воно й придатне на всі часи і всі випадки життя.
В своєму житті Конфуцій шукав не спокій і затишок, а знання, древню мудрість; мудрість, яка дозволила б виховувати освічених та вмілих правителів. Він вважав, що якби такі правителі управляли державою хоча б сто років, то тоді можливо було б подолати жорстоких і знищити смертну кару.
В житті Конфуція його пошуки ідеалу були зв’язані з шляхом, сповненим прикрощами і ризикованими пригодами. [с.35-36]

Думки Конфуція про долю, про місію, покладену на нього самим небом, давали йому сили в найдраматичніші хвилини його життя.
Традиція відносить до Конфуція складені і редаговані «П’ятикнижжя» — «краеугольного» каменя всієї китайської літератури. Велику популярність отримали й «Изречения» («Бесіди і судження»), зібрані учнями Конфуція вже після його смерті. Збереглися і роздуми про ритуал («Лицзу»). Судячи зі змісту цих книг, Конфуцій бачив в етиці ядро філософії, в етичних знаннях – те головне, що має знати мудрець.

Центральним, стрижневим поняттям конфуціанської етики, як і всієї давньокитайської філософії, є дао – шлях. Зазвичай під дао розуміли шлях неба або деякі непохитні закони природи, яким має слідувати людина, розміряючи свій шлях з перебігом природних явищ. Ось цій, винятково людській стороні дао – дао, як земного шляху людей, — і присвячена етика Конфуція. Всемогутнє небо він не заперечує і не ганьбить – воно просто відходить на другий план, так як на першому плані виявляється життєвий шлях людини, зітканої з її власних вчинків. Дороговказами цього шляху стають знання і перш за все знання про людей, про те, як з ними жити і як належним чином направляти тих, хто нижче.

Основою правильного шляху та істинно глибоких знань про те, як жити з людьми і ними управляти, по Конфуцію, слугує ритуал. Тому дотримуватися ритуалів, звичаїв і традицій предків, «шанувати демонів та духів» — означає слідувати шляху, тоді як ухилення від їх дотримування означає прояв «безпутства».
Історія повідомляє, що Конфуцій, який надавав великого значення ритуалу, називав 3 тисячі ритуалів, виділяючи серед них 300, дотримання яких він вважав особливо обов’язковим. Він сам і своїм життям подавав наочний приклад пошани до звичаїв і ритуалів, коли, наприклад, дотримувався посту, або одягався згідно вимогам звичаю.

По Конфуцію, церемонії – основа належної поведінки, запорука тієї золотої середини, яка дозволяє уникнути крайнощів.
Конфуціанське поняття гуманність – не просто людинолюбство. Він виділяв такі критерії гуманності (якщо людина здатна здійснити ці 5 речей, вона є гуманною): гідністю, широта, довіра, кмітливість, милостивість. Адже той, хто тримається з гідністю, не потрапляє «впросак», широта завойовує натовпи, довіра вселяє довіру, кмітливість веде до успішності, милостивість дозволяє управляти іншими.

Стержень гуманності – це знання людей і володіння тонкощами етикету.
Але тут мова йде не тільки про етикет. Вимога дотримуватися етикету йде паралельно з наполегливими закликами вчитися переборювати себе.
Стоїки Сенека, Епіктет і Аврелій також вчили, що мистецтво управляти собою – найголовніше з мистецтв. Але в них це мистецтво мало більш особистісне значення: воно було покликане допомогти втриматися в бистрині історії, йти в ногу з законами природи, але світ як такий від цього не змінювався – його не переробити.
У Конфуція ж уміння володіти собою набуває по істині вселенського сенсу. В його вченні володіння собою – той архімедів важіль, який дозволяє перевернути не тільки власне життя, але і весь світ. А пояснюється ця космічна могутність самовдосконалення по Кофуцію тим, що вдосконалюючи себе, ми отримуємо можливість діяти на інших.

Кофуцій роздумував не про Бога, не про душу як таку, а про поведінку людей, які є членами певного суспільства і які займають відповідне місце в соціальній ніші. Для нього людська поведінка в принципі регулююча, але не силою і не погрозами.

Конфуцій своїм життям не раз показував приклад гуманності і турботи про підлеглих. У відносинах зі світом природи він був кропітким і стриманим.
Конфуцій не обмежується загальними міркуваннями, а викладає цілу систему принципів доброго правління, що вимагають від правителів розвивати в собі 5 корисних якостей і боротися з чотирма поганими. До перших п’яти відносяться:

Правитель має вміти:
1.надавати благодіяння без марнотратства, завдавати народу користь, виходячи не з власних домислів, а з того, що корисно для самого народу;
2.надавати роботу, не викликаючи нарікання;
3.бажати без жадібності;
4.триматися з гідністю, але без чванства (пихи);
5.бути переконливим (значущим), але не жорстоким.

Поганими названі такі якості і випливаючи з них дії: по-перше, карати смертю людей, не наставивши їх, — це нелюдяно. По-друге, вимагати негайно щось виконати, не попередивши заздалегідь, — це квапливість. Але і баритися (зволікати) з розпорядженнями, а потім вимагати негайного їх виконання – справжня згуба.
І нарешті, для правителя погано бути дріб’язковим і, даючи щось, виявляти при цьому «скаредність».

По Конфуцію, який засуджував дріб’язкову «скаредність», в самій поведінці людини, яка займає високе положення, немає і не може бути дріб’язків, хоч є дещо першорядне, на що потрібно звернути увагу самому, і те, що доречно доручити іншим.

За Конфуцієм, треба не просто мати сто друзів, а вміти вибирати корисних – ні, не тих, які «зі зв’язками», які здатні щось «дістати», «влаштувати» чи «проштовхнути». Корисні друзі – ті, що щирі, прямі і тямущі. Шкідливі ж лицемірні, улесливі і балакучі.

Сам Конфуцій не причисляв себе до благородних людей, про яких стільки розмірковував. Для нього благородний, а тим більше святий, як і мудрець стоїцизму – для Епіктета, скоріше вершина, незгасаючий факел, освітлюючи істинний шлях, ніж звичайна, гідно навчена людина.
Не будучи еталоном, можливо і потрібно прагнути слідувати істинному Дао. Йти, наближаючи кожним своїм кроком Добро, Справедливість і всі ті блага, що породжуються власними зусиллями людини.

Таким чином, все життя, якщо воно заповнене благородними стремліннями, перетворюється в служіння небу. Тобто якісь особливі, спеціальні види богослужіння і потрібні лише постільки, поскільки вони відповідають духу традицій, що вимагають поваги і того, щоб в суспільстві господарювала стабільність, а не кроваві заколоти.

Вчення Конфуція, як і будь-яке інше вчення, — це не набір золотих ключиків до таємних дверей Благоденності. Але в ньому і сьогодні є щось таке, що змушує дивуватися, сперечатися і захоплюватися. [c.40-49]

Далі в брошурі йде додаток з висловлюваннями і роздумами Епіктета, Марка Аврелія та Конфуція, які є надзвичайно правдивими та актуальними сьогодні, чим я була дуже приємно вражена.

Література:
Бондаренко Ю.Я. У истоков современной морали : очерки этико-филос. воззрений Эпиктета, Марка Аврелия и Конфуция / Ю. Я. Бондаренко.– Москва : Знание, 1991.– 64 с.– (Hовое в жизни, науке, технике; № 10. Этика)