Двадцять вісім років тому Україну сколихнула наймаштабніша катастрофа всього століття – аварія на Чорнобильській атомній станції.
Розглядаючи цю трагедію з морально-етичного боку я помітила добро, обов’язок, совість, честь та гідність українського народу, а з іншого зло, безвідповідальність, безчестя та байдужість.

Я не була очевидцем цієї трагедії, але мене глибоко вражають спогади моїх рідних, про які я розкажу в цьому есе.
З розповідей мами, яка тоді готувалася до випускних екзаменів, я дізналася про всі трагічні моменти, які пережив український народ в ту злощасну ніч на 26 квітня 1986 року.

Найбільше мене вразило те, що ні 26 квітня, ні 27 жителів не попередили про небезпеку і не надали жодних рекомендацій про те, як слід поводитися, щоб зменшити вплив радіаційного випромінювання. Засоби масової інформації не розповсюджували страшної правди, а навпаки переконували людей, що все добре. На першотравневі свята, в Києві та в інших містах України, не були відмінені демонстрації і гуляння і люди продовжували опромінюватися, самі не усвідомлюючи того.

В ніч, коли трапився вибух всі працівники Чорнобильської АС не розуміли масштабів катастрофи. Я хочу розповісти про випадок, який мене дуже вразив. Це розповідь молодої матері, яка з двома дітьми хотіла виїхати з Чорнобиля в ту жахливу ніч. Її двоє маленьких дітей втрачали свідомість, кров з носа заливала їхні обличчя, мати була майже в такому ж стані. На кордоні Прип’яті міліція зупинила її і не дозволила виїжджати. Вона плакала, кричала, та не могла достукатися до холодних сердець, які одержали наказ від влади – нікого не випускати. Цих діток уже не має в живих, а їх мати одержує мізерну пенсію, якої не вистачає не лише на харчування, а й на лікування. Вона не може, а можливо і не хоче, через приниження і хабарі оформити собі пенсію по інвалідності.

Яка ж тоді мораль у сучасної влади, що не бачить за великими грошима біду матері!

Забувати про це і не бачити інвалідів-чорнобильців зараз – це не просто ганьба і сором для влади, а й великий гріх перед пам’яттю тих, хто не дожив, недолюбив, не народив і не виховав діток, для тих, хто не бачить ясний день і світле сонце.

В цих вчинках прослідковується безвідповідальність влади до свого народу, до здоров’я нації, халатне відношення до майбутнього нашої країни. На мою думку, масштаби трагедії, зумовлені саме легковажністю, низьким професіоналізмом та безвідповідальністю тогочасної влади, яка свідомо применшувала фактичні дані про наслідки та причини вибуху, і приховувала їх від світової громадськості в цілому й української зокрема.

Тільки за тиждень після аварії в різних містах України діти перестали відвідувати школи, дитячі садки, виходити на вулицю. В кожній сім’ї, кожного дня, обов’язково, проводилося вологе прибирання, приймалися йодовмістні ліки.

Перше офіційне повідомлення було зроблене на телебаченні лише 28 квітня під впливом міжнародної спільноти, але і воно містило дуже мало інформації про те, що насправді сталося і створювалося враження, що будь-яка загроза минула, хоча це було не так. Більшість людей не розуміли наслідків того, що сталося, навіть поняття «радіація» для них було незнайоме. Коли мешканці наближених до Чорнобильської станції міст довідалися про те, що сталося і зрозуміли всі масштаби і наслідки аварії, то було вже занадто пізно.

Коли розпочалася евакуація, через наш Макарівський район весь час, безупинну, їхали автобуси з переселенцями з міста Прип’ять та наближених до нього міст та сіл. Звичайні жителі району забирали до себе в сім’ї постраждалих, надавали їм першу допомогу, заспокоювали їх, ділилися продуктами харчування, розділяли з ними своє житло. На той час в кожній сім’ї нашого району жили постраждалі. Влада обіцяла, що евакуація тимчасова, максимум три дні, тому коли люди дізналися, що покинули свою батьківщину назавжди, вони пережили величезний стрес.

В цій страшній біді українці не відвернулися від постраждалих, а показали всю свою доброту і чуйність .

Багато людей виїжджало з Чорнобиля, але були й ті, які їхали в сам епіцентр лиха – це рятувальники. Ці люди, залишивши вдома маленьких дітей, дружин, літніх батьків, поспішали допомогти іншим людям, не задумуючись про наслідки для свого подальшого життя та здоров’я. Вони їхали рятувати нашу країну від глобального лиха.

Люди, які їхали на атомну станцію знешкоджувати палаючий реактор не зовсім розуміли масштабів біди для свого здоров’я. В той день світило сонце, було чисте блакитне небо, навколо розквітала весняна краса, а в повітрі літала невидима біда, яка непомітно забирала здоров’я і життя людей.

Більшість ліквідаторів аварії на Чорнобильській АС залишилися інвалідами, багатьох вже немає в живих, вони померли ще молодими від променевої хвороби, від онкологічних захворювань. Ці люди виконували свій обов’язок перед країною, перед собою. Якщо б не їх відвага та сміливість, то наслідки цієї трагедії були б набагато більші, тому ми повинні завжди пам’ятати наших героїв.

Але були й такі покидьки, які наживалися на людському горі, шукали лише вигоду. Вони розкрадали покинуті будинки, вивозили радіаційний метал і цим самим розповсюджували радіацію по всій території України. Навіть на теперішній час залишилося багато людей, які виловлюють рибу в радіаційно забруднених місцях. Ці люди думають лише про власну вигоду, моральні якості, такі як чесність, совість для них не існують.

Ця трагедія назавжди залишиться в пам’яті всього українського народу, то була жахлива сторінка нашої країни-спустошені села, міста, багато загиблих. До цього часу Україна несе великі втрати. Статистичні дані показують, що із десяти новонароджених лише двоє здорові, а інші мають певні недоліки у психофізичному розвитку, діти соматично ослаблені і це все наслідки цієї великої трагедії двадцятого століття, яка сколихнула весь світ. Ще багато років аварія на Чорнобильській АС буде впливати на здоров’я населення України та наших найближчих країн-сусідів.

Отже, в майбутньому людство повинно зробити правильні висновки з цієї катастрофи, щоб в подальшому вона ніколи не повторилася. Майбутні покоління, які житимуть у післячорнобильську епоху, повинні знати про найжахливішу аварію людства і винести з неї уроки відповідальності за своє майбутнє і майбутнє своїх нащадків. На мою думку, будівництво атомних електростанцій, взагалі, небезпечне для людства і життя на нашій планеті. Вченим слід шукати нові джерела енергії, а на станціях, які ще працюють і навівають страх на людей, повинні працювати професіонали своєї справи. Професіоналізм, висока кваліфікація та відповідальне ставлення до своїх обов’язків повинні стати правилами для всіх.

Також кожен, хоч один раз в житті, повинен відвідати музей Чорнобиля, прочитати список мертвих сіл, подивитися на човни, які пливуть по мертвій річці Прип’ять! Можливо тоді, людство скоріше відмовиться від атомних електростанцій.