Проблематика розділення між собою ідей добра та можливих шляхів її конкретизації та опредметнення розглядається в працях з етики Геґеля. Визначаючи саму сутність добра, він писав, що добро — «Абсолютна мета світу і обов’язок для суб’єкта, який повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяльності».
У людській діяльності всезагальне в змісті добра реалізує себе як єдність протилежного. Самоутверджуючись в творенні добра, особистість, по-перше, знищує в собі зло, тобто отримує перемогу над ним. Творча, рушійна сила добра проявляється у здатності організувати духовні структури, так звані сходинки особистості. По-друге, сутність добра має у своєму визначенні не лише задоволення морального сумління особистості. Вона також і в тому, що прояв добра в особистості стає дійсним для світу, для інших і тим самим затверджує його в світі інших особистостей як справді цінне.
В свою чергу, зло, навпаки, з тієї причини, що воно — руйнівний початок стосунків, неминуче рухається у напрямку самозаперечення. Улаштованість життя, тобто його налаштування на добро, визначається тим, що будь-яке зло не просто не сприймається іншими, а категорично відкидається. Носій зла у собі чи у своїх вчинках тим самим заперечує цінність та важливість власної особи.
В народному розумінні, судження «добро» означає, перш за все, матеріально-речову предметність. В такому разі говориться : «він нажив собі добра», або навпаки, «не нажив собі добра». Саме тому потрібно вирізняти теоретичний та емпіричний рівні уособлення добра. В той же час слід не забувати, що народне бачення добра як добробуту не передбачає у собі нічого аморального чи злого. В ньому описується уявлення про найбільш гідні та придатні для людини життєві умови. Такі етичні уявлення мають морально неоціненний зміст. В них матеріальне добро замальовується наслідком чесних та старанних зусиль людини — її кропіткої праці за умови певного сприяння долі. У цьому разі народна традиція усвідомлення добра утримує його родову цінність: добро є саме те, що об’єктивно найбільш необхідне для гідного виживання роду, а також для збереження та неспинного розвитку народу.
Конфронтація з іншими може спричинити не тільки руйнування всього морального наповнення стосунків. Водночас воно порушує тонкі духовні структури людини, тим самим не даючи найменшої змоги відчути всю повноту життя, що дається любов’ю, дружбою, щирістю стосунків, коханням. Повна або часткова втрата взаємозв’язків з іншими неминуче породжує відчуття випадковості існування та слабкості. Небуття, смерть починають розумітися як основне зло світу, також неминучість смерті, закінчення земного існування породжує надприродний жах і відчуття повного безсилля перед жорстокістю та неспинністю світу.
В нашому сучасному суспільстві, за словами Е. Фромма, людина та особистість перетворилась лише на «деталь однієї машини і служить цілям, зовнішнім щодо себе». Зло проявило себе в образі знеособлення людини, особистості, індивідуума соціальними стосунками — їх формалізованим та стереотипним характером. Зв’язки всіх індивідів з собі подібними втратили вже справжній смисл і набули так званого характеру та відтінку «взаємних маніпуляцій». Аби переконатися у точності та слушності думки, вираженої Фроммом, достатньо звернутися до твору Дейла Карнегі «Як завойовувати друзів та справляти вплив на людей». В ній мова йдеться про різні шляхи маніпуляції свідомістю людини, щоб використати їх приязнь та тяжіння для досягнення сумнівного, як на мене, особистого успіху.
Відсторонені від людини суспільні сили усвідомлюються як абстрактне зло. В тому разі, коли зло розумілося культурою, представниками народу попереднього часу одухотвореним в подобі Люцифера або змія, то зараз воно безлике і всепроникне. Спокусник-Люцифер контактував з об’єктом свого зваблення переважно особисто. Тільки від людини залежало, чи піддатися спокусі, чи протистояти їй. У сучасному повсякденному житті зло проникає в людину непомітно, підступно, через те, що набуває знеособленої предметно-речової форми. Речовість укріплює себе в свідомості і почуттях особи як самоцінність. Зло, що закріплене не в речовості світу, а саме в її абсолютизації. Роблячи посилання на К. Маркса, Фромм стверджує про глобальне зростання відчуження та відсторонення між людьми в сучасному світі, також в числі відчуження особистості, людини від себе самої. Індивідуум перетворений суспільством на «товар», на який визначається цінність попитом. Особистість, якості якої висміюються, заперечуються чи ігноруються суспільством загалом, втрачає всю впевненість в цінності власної особи, своїх талантів та можливостей. Духовна ізоляція, знецінення викликає відчай перед існуванням. Однією зі спроб уникнення відчаю є спроба втечі від життя через занурення в світ ілюзій або підсвідоме прагнення хоча б частково компенсувати духовний дискомфорт та голод чуттєвими тілесними насолодами.
Спроба провокування добра злом — це одна з найстаріших тем в історії культури. Один з біблійних героїв, Іов — яскравий представник морально стійкої та сильної особистості. Герой терпляче переживає смерть дітей, позбавлення майна, тяжку недугу тіла, яка послана Сатаною за згодою Яхве., Аналізуючи феномен стійкості Іова, К. Юнг говорив, що перевтілення Бога в просту людину (боголюдину) спричинено стійкістю Іова: за моральними якостями він став вищим за Яхве. Саме через це Яхве «має оновити себе, адже творіння обігнало його», — писав Юнг. Безпомічність зла перед відновною силою добра в тому, що зло, у будь-якому своєму прояві, може намагатися та здобувати тільки локальні перемоги, що мають тимчасовий характер. Безсилля зла у тому, що своїми провокаціями воно лише більше спонукає добро проявляти все нові й нові грані своїх можливостей. Загальновідомо, що зла вдача, точніше часом трагічні обставини особистого життя багатьох відомих митців, неймовірним чином виявлялися найбільш сприятливими чинниками для розвитку їх творчості. Адже не маючи ніякої змоги затвердитися в простих радощах повсякденного існування, вони намагалися і здобували вищу ціль і справжню, непідробну насолоду від життя, самовіддано заглиблюючись у творчість.
Відомо, що через все більші випробування долі, зростав та міцнів талант геніального голландського художника та митця XVII ст. Рембрандта. Твори його набували все більшої художньої майстерності та філософської глибини. В одному із останніх його автопортретів прочитується духовна, моральна перемога митця над примхливістю його долі. Рано постарілий, в убогому одязі, зігнутий, фізично виснажений , він сміється своїм беззубим ротом: сміється переможно і щиро.
В моральному вихованні особистості важливо навчати розпізнавати зло, не дивлячись на те, якої б ззовні оманливої та привабливої подоби воно не набувало. У мистецтві романтизму тематика ззовні привабливого змалювання зла є однією з центральних.
Важливим являє формування здібності рефлексії, усвідомлення власних вчинків, яке набувається досвідом повністю самостійного вибору та ставить перед важливою необхідністю нести відповідальність за вчинок. Саме тому Геґель говорить про необхідність давати дитині можливість»грішити». Естетично виважені засоби спротиву злу є незамінним та вагомим способом моральності педагогічного процесу. Вони не мають на меті компрометувати добро. Добро не має права діяти такими ж підступними засобами та методами, завдяки яким в наш світ входить зло.
Надзвичайно важливо розрізняти між собою зло, яке є наслідком переконань та внутрішньої спрямованості людини, та таке зло, що народжене від недостатнього чи повного незнання шляхів до проявів добра, себто відсутністю досвіду творіння стосунків. Як приклад можна навести так звану дитячу жорстокість, яка знаходить своє місце саме у цій площині. Малі діти рвуть рослину чи ламають деревце, мучать тварину, тому що ще не мають досвіду переживання свого або чужого нещастя, не усвідомлюють, що таке біль. Саме тому їхні дії морально нейтральні, або позаморальні. Будь-який педагогічний процес закликаний озброїти дитину, як особистість, що формується, моральним досвідом переживання життя, життєвих ситуацій як найвищої цінності.
Педагогічний процес покликаний зароджувати та пробуджувати здатність шанувати світ та навколишнє середовище і насолоджуватися безмежним різноманіттям та багатством його форм, довершеністю і красою проявів природного життя, певною складністю і неоціненним багатством людського життя — як духовного так і фізичного, суто індивідуального і різнобарвного суспільного.
Висновки
Підводячи підсумки, можна сказати, що естетика є наукою про естетичні прояви в дійсності, про закони і сутність естетичної свідомості, пізнання та естетичну діяльність людини, це наука про загальні закономірності зародження та розвитку мистецтва. Естетика це філософська наука, яка тісно пов’язана з багатьма гуманітарними науками, окрім того, вона виступає теорією як для прикладних естетичних так і для мистецтвознавчих наук.
На всіх етапах суспільного розвитку(як духовного, морального, так і матеріального) поняття про добро майже завжди включали в собі ідею цінності, корисності, у тому числі, й матеріальних благ, достатку, майна тощо. Із розвитком моралі та духовної культури як її важливої складової під поняттям «добро розуміється усе те, що забезпечує та сприяє розвиткові у суспільстві загалом і в кожній людині окремо, свободи, гуманності, духовної злагоди, єднання людей. Все це проявляється у доброзичливості та взаємодопомозі, взаєморозумінні та співпраці, милосерді та повазі, співчутті та співпереживанні, усе те, що забезпечує не стільки формальну, етикетну, скільки моральну та істинну культуру спілкування.
Саме тому, добро являє собою одне з найзагальніших імперативно-оцінювальних проявів моральної свідомості, воно є категорією етики, в якій відображається позитивна моральна значимість явищ суспільного і морального життя в їх співвідношенні із суспільством та моральним ідеалом. Моральне зло розуміється як все те, що ставить перепони до єднання людей, до гармонізації, такої собі ідеалізації суспільних відносин. Воно проявляється в насильстві та злочинності, скупості та грубості, байдужості до інтересів людини і суспільства, в крайніх формам егоїзму, підлості, агресивності. Одвічна боротьба добра і зла виражає головний зміст духовного та морального розвитку суспільства.
Список використаної літератури
1. «Энциклопедия философских наук: В 3 т.», Гегель, видавництво «Мысль», 1977 р.
2. «Естетика: Навчальний посібник», М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова, В.О. Лозовой та ін., видавництво «Юрінком Інтер», 2003р.
3. «Етика: Навчальний посібник», В.О. Лозовой, М.І. Панов, О.А. Стасевська та ін., видавництво «Юрінком Інтер», 2002 р.
4. «Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей», Карнеги Д., видавництво «Наукова думка», 1990 р.
5. «Эстетика: Учебник», Кривцун О.А., видавництво «Аспект Пресс», 2000 р.
6. «Болезнь к смерти. Этическая мысль. Научно-публицистические чтения», Къеркегор С., видавництво «Политиздат», 1990 р.
7. «Етика: Навчальний посібник», Мовчан В.С., видавництво «Знання», 2007р.
