До моральних цінностей можна відносити такі якості як ідеал, норма моралі, певні принципи, оцінки і моральні якості особистості. Такі поняття як добро, зло, справедливість, сенс життя, гідність, честь мають більший високий рівень цінностей моралі. Вони мають назву вищих, тому що можуть забезпечувати людську діяльність. Ідея «Добра» сама найвища моральна цінність і вона є орієнтиром для свідомості людини, в цій ідеї лежить сенс самих індивідів, суспільства. Самими відомими поняттями моральності які відбивають бік моралі є: добро і зло, під ними дуже часто розумують такі поняття як моральне та аморальне.

Щоб визначити суть добра, Спіноза пише так: «Під добром я розумію те, що складає для нас засіб щоб наближатися ближче до нашого взірця людської природи; а під злом розумію те що перешкоджає нам досягати цього взірця». Спіноза під цим розуміє те що сприяє наближенню до «взірця людської природи». Добром є те що стверджує розумність людини; а злом є те що гальмує розвиток і знищує людські якості.

Ще в ранніх культурах з’явилось таке співвідношення як «добро» и «зло». Співвідношення засвідчує собою дуалізм цінностей життя людей. Ці поняття використовують для оцінки усіх явищ які відбуваються в суспільстві. В міфології воно виражалось у протистоянні Гора і Сета, білі Боги і чорні демони.

Давній світ з його етичною системою виходить з того що добро і зло має космічне начало, і виявляє себе відповідно до принципу єдності протилежного.
Добро – це загальне поняття моралі. Це слово завжди актуальне, його трактування і тлумачення. Через своє різноманітне тлумачення воно має значний вплив на трактування інших категорій моралі. Для того щоб визначити потрібну категорію треба з’ясувати джерело походження цього слова. Саме слово в своєму розумінні може охоплювати такі слова: добро, доброта, доброчесність.

Добро – загальний оцінювальна категорія в етиці, воно собою виражає певне позитивне явище суспільного життя в співвідношенні с деяким ідеалом.
Філософія спрямовую людини до того щоб вона самостійно прагнула творити добро і уникала зла. Основним джерелом добра вважаються доброчесні справи і зосередження на духовних цінностях. Така тенденція почала брати свої витоки від часів Геракліта та Демокріта. Найбільш яскраво вона простежується в етиці Епікура, Платона і Арістотеля.

Сократ проголошує: «Пізнай суть добра – і ти будеш порядним».

Характерними особливостями для доброти є такі властивості через які особа творить добро в моральному сенсі: чуйність, привітливість, милосердя. Такі наявності свідчать про те що людина здатна творити добро, але трошки не с таким результатом: не завжди добра людина творить добро, не завжди вчинки які вона рахує за добрі, інші люди можуть оцінювати по іншому.

Доброчесність – це узагальнені позитивні моральні риси особливості. Вона характеризує моральну міру поведінки в різних сферах суспільного життя і суспільних відносинах. Доброчесність зумовлює практична діяльність, потреби, мотиви, ідеали людини та деякі інтереси.

Гедонізм був одним з перших в етиці, який почав розглядати проблему добра. Поняття «добро» у них мало зв’язок із задоволенням і насолодами. Концепції теологістів пов’язувались с тим що «добро» це вияв Божої волі.

Християнство заперечує зло, тому що існує Бог і він творить лише добро. Для християнства характерне утвердження добра як абсолютної цінності світу і створене благо Богом для людей. Добро тлумачать як добра сила, а зло – небуття. Однак запитання не зникає: звідки існує зло, якщо Бог всемогутній і творить тільки добро.
Для українця більш підходящий є християнський неологізм. У навчаннях які мають основу християнського світорозуміння, проголошують два типа поведінки: дорого добра та зла.

Отже, дорога добра – є досконалою, в ній існує людська любов, щире серце; а дорога зла є фальшивою, нею користуються грішники та не добрі люди. Дорога зла веде до загибелі людини. Людина здатна сама обирати дорогу яка їй до вподоби і якою вона буде слідувати. Такої думки дотримувались такі просвітники: П. Могила, Ф. Прокопович.

На думку Г.Сковороди добро радує душу, робить людину щасливою, доброчесною; а зло втілює пожадливість, гнів, пристрасть. Г. Сковороду підтримували такі видатні українські письменники: І.Котляревський, Т.Шевченко, І.Франко.

І.Кант, Ф.Ніцше подали свої зразки вивчення людської природи, типовими для їх зразків були «синтетичні теорії» у яких відводилось місце інтересам особи через призму добра.

Відповідно до поглядів І.Канта людина підпорядковується «моральному закону» і Бог є гарантом добра і щастя. Якщо щось порушується, то людина творить зло.
І.Кант вважав що найвище добро є стан миру, злагода і єдність народу. Якщо зберігаються такі умови, тоді можливий розвиток науки, культури. За допомогою доброї волі твориться збереження миру, єдність людей на думку І.Канта. Г.-В.Ф. Гегель розвивав ідеї І.Канта і додав їх діалектичний характер: «Зло, що взяте лише для себе, є деяка абстракція, воно існує лише як протилежність добру… Саме зло є одне пусте ніщо, воно існує лише в цій протилежності».

Ф.Ніцше у своїх роботах критикував І.Канта. На його думку Бог самостійно вважав що потрібно робити людині, творити добро чи зло. Для Бога кожна людина цінна, незалежно від того який вона обрала шлях і Бог самостійно визначає долю людини.

Вважалось що християнство породило мораль рабів і вони не здатні по самовияву, бо ними володіє страх, що воно християнство це змова проти сміливості, краси . Тільки надлюдина потрібна для того щоб існувало добро. Надлюдина має само стверджувальну волю до влади, високий інтелект і може піднятися по різні боки добра і зла.

Ф.Ніцше у своїх працях визначав добро на основах повторного переживання, які відображаються у положеннях:
1) якщо принизити гідність людини то вона відчує неприємні емоції, такі як: злість, сором і вони будуть закономірними і послідовними.
2) якщо людина повторно переживає певні емоції і згадує їх, вона може відчувати ненависть і бажання помсти, тому що вона усвідомлює що Вони можуть, а Я – не можу.
3) якщо образ недосяжний, починає виникати почуття того що помсту не можливо здійснити
4) відчуття того що безсильній та відчай призводить до того, що помста, отримує ідеальне здійснення.

Утопісти також досліджували проблему добра і зла. Вони визначали природу зла пропагуючи любов до людей і намагались знайти через що страждають люди і як цьому допомогти. На їх думку зло повинно щезнути як тільки утвердиться община комуністів або релігійна асоціація, тому що не має коренів в природі людини, а ні у Божій волі.

В.Бєлінський, А.Герцен і також М.Чернишевський розвивали ці думки розуміння добра. У своїх творах М.Чернишевський намагався виявити зв’язок добра і зла. Він дійшов до такого висновку що добро з’являється зі зла яке існує і бореться з ним, тому зло не завжди є абсолютним. Він дійшов такого трактування за яким зло, яке породжує добро – не справжнє.

За Ф.Достоевським утвердився «категоричний імператив», який спирався на моральне чуття народу і розглядав добро зі злом у євангельській етиці: що власне щастя не можливо побудувати на нещасті іншого. Він вважав, що добро в рівності людей, а зло не є нормальним станом для людей. Добро постає у визволенні людини від зла і з самовдосконаленню людини впродовж часу.

Л.Толстой вважав що, гармонія досягаеться шляхом дотримання принципів добра, любові, щастя і подоланню зла разом з насильством. Служити майбутньому може тільки добро і всі зусилля потрібно спрямувати саме на це і осягнути єдиний закон: не служи злу, служи тільки добру. Якщо служиш злу, то знищуєш у собі все людське.

У дослідженні добра і зла значну увагу приділив В.Соловйов. Добру він надавав абсолютний смисл і розумів що воно притаманне для людини почуття. Добро повинно стати нормою для кожної людини. Але цього не відбулося, оскільки не вся здатні подолати свої вади, а ті хто зміг подолати вади, не в змозі побороти велике світове зло.

Добро буде нормою і вищим благом людей лише за умови, якщо бажане об’єднаються. Щоб досягнути такого потрібна примусова дія політичної влади. Оскільки добро досягається не власним прагненням і працею над собою, а за допомогою прагнень певних особ і влади, це вже не справжнє добро.

Однією з найдавніших тем в історії світової культури є ідея провокування добра злом. С біблійних персонажів можна віднести Іова – це дуже яскрава постать морально стійкої особистості. Іов стійко та терпляче переносить всі втрати які звалились на нього (втрата майна, смерть дітей, тяжкі недуги тіла). Аналізуючи цей феномен стійкості Іова, можна говорити про перетворення Бога в людину «спровоковано» стійкістю Іова: він став вище за Яхве с моральної точки зору.

Безсилля зла перед добром лише в тому, що зло отримує певні перемоги, а не повні і остаточні. Зло лише провокує і спонукає добро виявляти в собі все нові і нові творчі можливості в собі.

Багатьом відомо що зла і тяжка доля, певні трагічні обставини життя деяких письменників були найбільш сприятливі для їхньої творчості. Вони не отримуючи радості в житті і своєму повсякденному житті з повними силами заглиблювались у свою творчість і творили набагато краще ніж інші.

До таких митців можна віднести Рембрандта. Його твори кожного разу набували все більшої і більшої глибини філософії та художньої майстерності. В деяких останніх його роботах, а точніше автопортретах можна побачити перемогу духовну художника над примхливістю долі. В одязі бідняка, зістарівшись раніше його років і виснажений, він переможно і щиро усміхається своїм беззубим ротом.

Важливо вчити розпізнавати зло у моральному вихованні. Ззовні воно набирати різноманітної подоби, як доброї та добросовісної, але важливо бачити різницю і не помилитись щоб не залишитись у дурнях.

Потрібно давати можливість у формуванні рефлексійних здібностях над власними вчинками і потім нести за них відповідальність, через це деякі філософи вважали за потрібне дозволяти дітям «грішити», творити зло щоб вони бачили різницю і для подальшого знали що слід робити, а що не слід, тому що за це буде нести відповідальність.

Також дуже важливо розрізняти зло яке твориться в наслідок певних переконань, що народжується від того що не знають шляхів до добра і відсутності досвіду у творенні добра. Для прикладу: діти знущаються з тварини, рвуть листя, ламають дерева і квіти, а роблять вони це не зі зла, а лише через те що вони не знають ще що таке біль, не мають досвіду переживання власного або чужого горя та нещастя. Їх дію можна розцінювати як позаморальні, або по іншому – морально нейтральні.

Поняття «добро» з розвитком суспільства містила в собі ідею корисності, цінності, матеріальних складників, майна та багато іншого. З розвитком духовної культури й моралі під добром починають розуміти все те, що забезпечує розвиток у суспільстві і людині гуманності, свободи, єднання людей, духовної злагоди, доброзичливість і взаємодопомога, взаєморозуміння і співпраця, милосердя і повага, співчуття і співпереживання, все що забезпечує моральну культуру спілкування. Добро є основним поняттям моральної свідомості, перш за все — це категорія етики, у якій міститься позитивність морального значення явищ суспільства і моралі життя та пошуку ідеального співвідношення між ними. Під моральним злом розуміється все що перешкоджає єднанню людей, гармонізації суспільних відносин. До зла можемо віднести такі складники як: насильство і злочинність, скупість і грубість, байдужість до інтересів людини і суспільства, крайні форми егоїзму, агресивності, підлість. Зло являється одним з понять про моральну свідомість і категорію етики, у якій відображаються негативне значення, сторони суспільного і морального життя людей та відносин поміж них. Боротьба добра і зла становить основний сенс морального розвитку суспільства. Супротив злу має базуватись на морально виправданих засобах.

Література

1. Антология мировой философии: В 4 т. — М.: Мысль, 1962. — Т. 1. — Ч. 1. — 576 с.
2. Аристотель. Никомахова этика // Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4. — 830 с.
3. Гегель. Энциклопедия философских наук: В 3 т. — М.: Мысль, 1977. — Т. 3. — 471 с.
4. Естетика: Навч. посіб. / М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова, В.О. Лозовой та ін.; За ред. В.О. Лозового. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 208 с.
5. Етика: Навч. посіб. / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О.А. Стасевська та ін.; За ред. проф. В.О. Лозового. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 224 с.
6. Кант И. Соч.: В 6 т. — М.: Мысль, 1965. — Т. 4. — Ч. 1. — 544с.
7. Карнеги Д. Как приобретать друзей и оказывать влия¬ние на людей. — К.: Наук, думка, 1990. — 221 с.
8. Кривцун О.А. Эстетика: Учебник. — М.: Аспект Пресс, 2000. — 434 с.
9. Къеркегор С. Болезнь к смерти // Этическая мысль. На¬учно-публицистические чтения. — М.: Политиздат, 1990. — С. 364—470.
10. Лейбниц Г. В. Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1989. — Т. 4. — 555с.
11. Мовчан В.С. Етика: Навч. посіб. — 3-тє вид., випр. і доп. — К.: Знання, 2007. — 483 с.
12. Спиноза Б. Избранные произведения. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 606 с.
13. Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя. — Минск: ООО Попурри, 1998. — 672 с.
14. Шестов Лев. Апофеоз беспочвенности. — Л.: ЛГУ, 1991. — 314с.
15. Юнг К. Ответ Иову. — М.: Республика, 1995. — 530 с.