Етична свідомість – відображення елементів дійсності, що підкоряються нормам моралі.
Етична свідомість включає в себе наступні рівні:
– буденна свідомість, уособлює собою усталені впродовж багатьох тисячоліть правила людського життя, значення яких полягає у збереженні та захисті життя, здоров’я людини. До цих правил належать: не убий, не чини насильства над іншими, не кради, поважай старших, допоможи меншому, турбуйся про батьків і дітей своїх та ін.;
– теоретична свідомість, що включає в себе теорії моралі, які говорять про необхідність певної усталеної поведінки, встановлюють моральні ідеали.
Свідомості характерні такі особливості:
Взаємозв’язок суспільних інтересів з особистими, що сприяє гармонійному розвитку людини.
Образ моральної людини входить до складу уявлень і поглядів етичної свідомості.
Орієнтація людини на кращі зразки шляхом обговорення цієї поведінки іншими людьми.
Категорії добра, зла, обов’язку, честі, совісті виступають своєрідним «дзеркалом» суспільного життя. Це сприяє нормуванню людської поведінки.
Соціальна дійсність відображається шляхом опосередкованого пізнання.
З поміж проблем етичної свідомості найголовнішими є проблеми пов’язані з проблемами смерті та безсмертя, місця людини та її ідентичності. Чільне місце посідають теми, що стосуються свободи волі та відповідальності.
Етична свідомість розвивається за своїми законами. У процесі свого розвитку вона стверджується, з плином часу «старіє», цим самим породжуючи нову. Етична свідомість змінюється відповідно до суспільних поглядів, уподобань. Завдяки цьому кожна епоха послуговується тими чи іншими моральними виборами.
Епоха Середньовіччя охоплює рамки початку V – кінця XV століття. Як свідчить наукова думка, термін «середньовіччя» виник у Італії(XIV – XVI століття) – це час між античністю і новою епохою, так званий «середній вік». Існує думка, що Дідро, Вольтер, Монтеск’є називали цю епоху «темними віками», описавши у своїх працях про різкий культурний занепад. На противагу їм автори художніх творів того часу називають Середньовіччя епохою втілення вищої моралі.
У цей період існувала сувора станова система. Панівну верхівку займає духовенство та феодали, нижчі щаблі займають купці, ремісники та селяни. Завдяки такому розподілу основою середньовічної етики стає Біблія, що охоплює всі сфери суспільного життя. На першому місці стоїть віра, а вже потім розум. Спочатку християнство почало об’єднувати нижчі класи суспільства, що виступали у боротьбі зі світовим злом – Римською імперією. Чільне місце посіли ідеї рівності, підтримки та довіри, що знайшли своє відображення у священному письмі. У лоні християнської любові виникає милосердя – прагнення людей до допомоги, співчуття, прощення.
Основи церковного світогляду Середньовіччя відображено у працях Августина Аврелія (Блаженного), якому належить вчення про «божественну благодать». На його думку, церква виступає посередником між богом та людьми. Бог – найвище благо, моральний закон. « Вір, щоб розуміти» — основний постулат Августина. Земні блага для людини є другорядними, звідси й випливає пояснення різкого протиставлення небесного і земного, адже вони створенні різними родами любові. Зло – це відсутність добра, людська помилка, яка трапляється в той момент, коли надається більша перевага нижчому над вищим. Воно виявляється у потязі до нижчого. Людина, за Августином Аврелієм, сама по собі виступає руйнівним началом, що має свободу волі, яка являється необхідною умовою її життя. Саме свобода волі робить нас носіями моралі.
Августин виділяє 3 умови для здійснення гріха: пропозиція, задоволення згода. Згода являє собою гріх, не залежно від того здійснить цей вчинок людина чи ні.
Кожна з чеснот означає любов людини до Бога. Августин до чеснот терпіння, мужності, мудрості, справедливості додав чесноти віри, надії, любові.
Етична думка Августина Аврелія містить ряд суперечностей. Хоча людина і наділена свободою волі, але разом з тим вона вже має власну долю. Виходячи з цього, він заявляє про те, що людина завжди потребує допомоги Бога.
Фома Аквінський (1225 – 1274) – засновник напряму томізму. У своєму вченні він виступає прихильником поєднання віри і розуму, виділяючи істини розуму та одкровення. Фома Аквінський вважав, що головним завданням, яке постає перед наукою є пояснення закономірностей світу. Він відкидав будь – які суперечності між теологією і філософією, наукою і вірою, пояснюючи це тим, що Бог є джерелом будь – якої істини. Людина пізнає Бога лише тоді, коли зможе самостійно проаналізувати наслідки його буття; пройти його шлях. Зло – псування речей, відхід від блага. Абсолютного зла не існує. Людська воля, що не підкоряється законам, приписам породжує зло. Проте, є вчинки, які не залежать від волі, адже вона може бути придушена примусом, страхом, жадобою. Будь – який вчинок здійснюється не тільки під контролем розуму, але й важливе місце посідають бажання, пристрасті та воля. Розум виступає контролером вільного вчинку. Фома
Аквінський виділяв 3 види божих законів:
– вічний, в якому Бог виступає регулятором усіх вчинків;
— природний, людина має уникати зла, домагаючись у своєму житті лише блага;
— людський, включає в себе державні закони, що утримують людину від злих намірів.
Бог наскрізь проникає у моральне життя людини, і присутній в ньому постійно, не залежно від ситуації. Моральні чесноти, на думку Фоми Аквінського, є частинами людської душі, і визначають характер людини. Ці чесноти не можуть існувати окремо від розуму. До них належать: справедливість, мужність, розсудливість, помірність. Найвищими з поміж усіх він вважав богословські чесноти, до яких належить віра, надія, любов. Дані етичні погляди Ф.Аквінського вплинули на розвиток подальшого філософського життя.
Головним принципом етики Середньовіччя є теоцентризм, Бог – начало, центр Всесвіту, який обумовлює життя усього живого. У цей період з’являється поняття «духовна особа» – особа, яка прагне осягнути буття Бога, шляхом самопізнання.
На зміну епохи Середньовіччя приходить епоха Відродження(XV – XVI століття), в основі світогляду якої лежить принцип гуманізму. Прагнення людини пізнати реальний світ сприяли розвитку науки. Саме людина стоїть в центрі світогляду гуманістів. Головною особливістю епохи Відродження є те, що перше місце посідає індивідуальність людини, а вже потім її соціальний стан. Людина сама організовує і контролює своє моральне життя.
Представниками етики Відродження є Франческо Петрарка (1304 – 1374), Лоренцо Валла (1407 – 1457), Джованні Піко делла Мірандола (1463 – 1494), Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527), Френсіс Бекон (1561 – 1626) та ін..
Етика, на думку Франческо Петрарки, наука про мистецтво життя, головна проблема пізнання смислу життя. Ф. Петрарка підтримав і розвинув думку Данте Аліг’єрі про те, що людина є найбільш досконалим дивом з усіх виявів божественної мудрості. Свої міркування розкривав у своїх творах. Окрім того, ідеальною державою, на його думку, буде та, громадяни якої будуть високоморальними людьми.
Лоренцо Валла вважав природнім все те, що слугує самозбереженню, щастю людини; прихильник думки про важливість насолоди в людському житті. Розум, на його думку, має велику силу. Л. Валла прихильник індивідуалізму в поєднанні з принципом власного задоволення людини. Людина має жити так, щоб це було вигідно їй, але і так, щоб це не порушувало принципу взаємної любові між людьми. Лише таким шляхом вона зможе досягти істинної насолоди.
Дж. Піко делла Мірандолла – автор твору «900 тез»( видано у 1486 році), в якому відображається спосіб мислення епохи. На його думку, саме Бог поставив людину в центр Всесвіту і дав їй змогу стати творцем своєї долі. Звідси слідує те, що людина наділена високою гідністю. Саме людина може досягати не лише природного щастя, але й надприродного (вищого). Окрім того, кожна людина має право на вільнодумство, реалізацію творчих можливостей.
На думку Н. Макіавеллі, світ складається з рівної кількості добра і зла. Якщо люди створюють могутню державу, то в неї перебирається добро. Держава виступає проявом людського духу, звідси витікає мета і сенс людського життя — служити цій державі. Держава, а не церква, в змозі виховати громадян, лише вона поборе егоїстичну природу людини, чим забезпечить порядок в суспільстві. Н. Макіавеллі виступав противником католицької релігії, називаючи її помилковим тлумаченням християнства. Ця релігія знаходить благо у покорі, самоприниженні і презирстві до людських справ. Макіавеллі ставив на перше місце розум, що дає пояснення тому, що суспільство в своєму розвитку проходить шлях від несвободи до свободи, від насилля до перемоги гуманності.
Ф. Бекон переймався різноманітними проблемами моралі. На його думку, етика має надати такі принципи та норми, котрі сприятимуть активному залученню людей до блага; допоможе з’ясувати шляхи та методи морального виховання. Особливого значення надавав вихованню доброти. Доброта – турбота про благо людей. Прагнення людей до добра закладено в людській природі. Людей, яким властива «вроджена злість» Ф. Бекон називав «помилками природи».
Мішель Ейкем де Монтень (1533 – 1592) – основоположник жанру філософсько – моралістичного есе. Створення «підручника життя» — основна мета його творчості. Свою етику він побудував на засадах емпіризму та скептицизму. М. Монтень пропонував віддати прийняті на віру догми критиці розуму. На його думку, спотворення не сприяє поліпшенню жодної з чеснот, а істинне знання ніколи не буде ґрунтуватися на брехні.
Людина – суперечлива, мінлива істота, саме тому її духовне життя характеризується внутрішніми суперечностями. Самопізнання є передумовою моральності. Великого значення надавав дружбі, оскільки вона здатна покращити стосунки між людьми. Водночас заявляв про те, що справжня дружба практично неможлива. М. Монтень належав до гуманістів, дану його приналежність характеризує те, що він був противником катувань, будь –яких принижень людини.
П’єр Бейль (1647 – 1706) розвинув ідеї Монтеня, переконуючи в тому, що кожен моральний закон має підпорядковуватись ідеї справедливості.
Отож, етична свідомість епохи відродження сповідувала ідеї гуманізму, визнала ідею свободи основним чинником буття людини, розвинула ідеї щодо прагнення людини самостійно обирати і розвивати своє моральне життя.
