Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 — 1831) – представник класичної філософії. В працях цього вченого немає праць, які б повністю за своїм змістом висвітлювали етичні погляди. Але вся теорія філософії, над якою він працював, можна охарактеризувати як етичну, тому що в своїх працях Гегель розкривав ідею становлення абсолютного духу, як найвищого рівня розвитку духу. В його працях висвітлюються такі етичні категорії як честь, добро і зло, обов’язок і щастя («Феноменологія духу», «Енциклопедія філософських наук», «Система моральності» та ін.).

Зміст етичних категорій «добро» і «зло», «мораль» і «порок» неможливо розглядати як самостійні системи без знань про людину, її сутність, взаємовідносини з природою та суспільством. Гегель дотримувався поглядів ще древніх філософів, що людина є мірою всіх речей. Кожна людина оцінює події, явища зі своєї точки зору, тобто враховуючи тільки свої індивідуальні межі добра та зла, моралі та пороку. Гегель вважав, що такий підхід є суб’єктивним, він не дає можливості побачити істину.

Гегель першим дав точне визначення теорії діалектики. За його переконаннями, це найкращий метод пізнання світу шляхом порівнянь, співвіднесення протилежностей. Вчений досліджував етику в системі суспільних зв’язків та взаємовідносин.

Філософ у своїх працях дав визначення таким двом (на його думку різним) поняттям як «мораль» та «моральність».

Моральність — об’єктивний аспект діяльності людини (розкривається істинний зміст вчинків). На його думку, моральність відповідала моралі тогочасного суспільства, тобто людина в першу чергу діяла як громадянин; вона була підпорядкована політичній свідомості особистості; підпорядковувалась інтересам держави. Формами розвитку моральності вчений вважав сім’ю, суспільство та державу.

Гегель основними моральними цінностями вважав працю та силу духу, які проявлялись у діяльнісній сфері людини.

Мораль – це суб’єктивний аспект діяльності людини (зміст та значення вчинків з точки зору самої людини). У цій сфері Гегель розглядав такі категорії, як свідомість, воля, обов’язок та моральний вибір.

Філософ розводить поняття добра і зла. Він заперечує об’єктивність висловів «людина добра від природи» та «людина зла від природи». Вважав, що вони не мають під собою практичного підґрунтя, так як людина по природі своїй може змінюватись як фізично, так, відповідно, і морально, духовно, а також, в кожній людині є щось добре і погане, а ці твердження свідчать про протилежне.

На думку Гегеля, добро і зло справді притаманні всім людям в тій чи іншій мірі, але для того, щоб бути добрим чи злим людина повинна, по-перше, відрізняти ці дві категорії, і по-друге, має свідомо вибрати для себе шлях. Філософ вважав, що людина подібна Богу своєю здатністю бачити різницю між добром і злом. Також він у своїх працях висвітлює таку релігійну ідею, що справді добра людина не повинна звертати увагу на зло та шукати різницю між ним та добром, яке проявляється у святій вірі в Бога, в зосередженні своїх думок на Ньому.

В суспільстві добро проявляється в двох іпостасях: право (юридичні та моральні норми) та благо (задоволення потреб), як всезагальна користь. Вони взаємодоповнюють одна одну: право не може існувати без блага, а благо без права. Відмежовують приватне (індивідуальне) та суспільне блага.

На противагу добру виступає зло, яке розглядається як щось пов’язане з болем, неприємностями. Злий вчинок завдяки, суб’єктивному визначенню індивідом його змісту, може трактуватися як зло, зроблене на благо. Наприклад, крадіжка з метою допомогти бідним. Такі вчинки індивід вважає добрими, не враховуючи невідповідності змісту вчинку загальноприйнятим нормам моралі та права.

Гегель стверджує, що така тенденція в деякій мірі затьмарює істинне значення добра та зла. Якщо кожна людина може робити щось погане, виправдовуючи це благими намірами, цим самим перетворюючи свій вчинок на добрий, то чи може йти мова про існування добра та зла як таких, про лицемірство. За цією теорією, кожен може дозволити собі жахливий вчинок (вбивство, насилля), вбачаючи в цьому праведну ідею.

Також важливою для існування та функціонування людини Гегель вважав волю. Наявність волі є необхідною умовою для розвитку людини вцілому, для тренування тіла як майбутнього знаряддя душі. За допомогою волі людина як вища істота здатна керувати своїми бажаннями, поведінкою, думками.
Воля служить ідеї добра, вона покликана допомагати людині робити правильний вибір, який не завжди для неї вигідний. Тобто воля є основою у втіленні людиною добрих вчинків та об’єктивній оцінці своєї діяльності.

Завдяки свободи волі індивід здатен розрізняти свої права та обов’язки. Гегель стверджує, що людина не може мати тільки права або тільки обов’язки. Якби так було, то свідомість індивіда просто розпалася б. Основою обов’язків являються закони моралі. Перехід обов’язків на автоматичний рівень в якості образу мислення свідчить про утворення чеснот. Освічена і вихована людина робить добро не тільки на основі волі та обов’язку, але й на основі морального усвідомлення свого вчинку та користі від нього, згідно з системою моральності.

Особистість, діяльність якої керується чеснотами являє собою благо для суспільства, адже її поведінка відповідає моральним нормам, значить вона не приносить шкоди, вона здатна робити добро не лише з корисною для себе метою, а й на благо оточуючих. Ця особа несе в собі довіру, справедливість, доброзичливість, милосердя, повагу.

Якщо людина закріпила в собі всі чесноти, то її поведінка повинна була б бути ідентичною з іншими. Але відрізняючою рисою є її характер. В той же час характер є певною основою, на якій тримаються моральні цінності, установки, поведінкові зразки.
На відміну від чесноти людині притаманна аморальність, порок. В цьому випадку Гегель виділяв совість як ту чесноту, яка протистоїть цим негативним явищам людського буття.

На його думку, совість це внутрішнє втілення добра. Совість являє собою внутрішню самотність, перебування на одинці з самим собою. Це ідеальне явище, яке бачить добро тільки у добрі, те, яке не дозволяє індивіду йти проти моральних норм. Совість базується на волі, але є набагато глибшим явищем психіки, свідомості людини.

Гегель вважав, що чим більше типів стосунків і взаємовідносин зустрічається на життєвому шляху людини, тим більше чеснот вона закріплює в собі. Кожна чеснота у кожної людини має різні межі. Людина намагається в своїй діяльності дотримуватись цих меж. Якщо ж межі були порушені, це розглядається як порок самою людиною. Якщо людина має велику кількість чеснот, її стає важко відповідати одночасно великій кількості цих обмежень. Тоді вона може відмовлятись від деяких з них або відповідати ним неповною мірою. В таких випадках чесноти можуть зникати, послаблювати свій вплив чи, навіть, перейти у ряд пороків.

Для того, щоб чесноти знаходились у єдності потрібен об’єднуючий принцип їх організації, який у будь-якому випадку виступає як особлива чеснота. Цією особливою чеснотою Гегель вважає любов. Вона дає можливість постійної взаємодії чеснот, їх єдність. Вона є основою існування людини як особистості, її взаємодії з оточенням, її розвитку, самоусвідомлення та саморегуляції. Гегель проводить наскрізну лінію, що підкреслює унікальність цього явища. Він вважає, що любов дана людині Богом, тому вона не може проявлятись як порок, вона може бути лише чеснотою, котра ніколи не втрачає свого впливу на людину.

Чеснота в тій мірі, в якій вона проявляється на рівні простої відповідності своїм обов’язкам без усвідомлення, є добропорядністю. Добропорядність проявляється у діяльності людини, у якій вона повністю дотримується своїх обов’язків у правовому та моральному відношенні.

На думку Гегеля, в моральному вихованні головним завданням є виховання дисципліни. Але виховання повинно проходити в умовах повної гармонії та любові. Виховувати в дитині можна тільки ті чесноти, якими батьки володіють самі. У дитині слід виховувати не тільки загальні норми поведінки. Її слід навчити слухатись і слухати, вміти відрізняти добро і зло, виховувати волю.

Головним принципом виховання у загальноосвітніх установах, на думку Гегеля, є відмова від індивідуальності, яка повинна розвиватись і враховуватись у сім’ї, та виховання дітей відповідно зразка, який являє собою основу для продуктивного та правильного функціонування суспільства.