Еллінізм – епоха, яка характеризується розповсюдженням грецької культури, економіки, релігії та ін. на Схід, що спричинило еволюціонування людської свідомості та виникнення нових ідеологій та течій. Еллінізм охоплює час від великих завоювань Олександра Македонського до разючого розпаду Римської імперії, по суті ця епоха стала заключним етапом античної доби, де всі знання й вчення було систематизовано та упорядковано.

Епоха еллінізму припадає на кінець 4- 1 ст. старої ери, в цей час основна думка зосереджена насамперед на питаннях моральності суспільства, що є фундаментальним для етичних шкіл:кініки – звільнення людини від суспільних благ (наприклад, бідність мала перевагу над багатством чи звільнення розуму від утіх тіла і душі було шляхом до щастя); стоїцизм –людина створена природою і наділена великим розумом, але їй властиві ефекти, які впливають на розум.

В центрі вчення моральне самовдосконалення та ідея очищення душі (наприклад, прийняти свою долю – це не приректи себе на ув’язнення , бо воля зосереджена не в зовнішньому світі, а в досвіді); евдемонізм – досягнення щастя можливе за рахунок задоволення потреб тіла та при уникненні тривог душі. Найяскравіший представник Епікур, у своїх трудах звертає увагу на задоволення, що приходять до нас, коли ми навчаємося, а потім і пізнання; неоплатонізм- в центрі єднання Розуму-Душі-Космосу, Розум і Душа становлять єдність, а Космос являється часом. Це було останньою спробою зіставити людину і Космос, і це стало передумовою появи і розвитку нового напряму не тільки в етиці, філософії, а й в історії, це було початком нового напряму – християнства!

Етика праць Епікура направлена проти різних вірувань в релігійні прикмети, що на його думку принижує людську гідність. Він показує, щоб досягти щастя потрібно побороти страх перед смертю й богами, а щастя людини полягає в самопізнанні.

Школа стоїцизму, заснована афінським філософом Зеноном, розглядала людину як особистість та її етичні проблеми, а саме місце людини займало друге місце. В етиці різниця між стоїцизмом і епікуризмом полягає в питаннях розуміння волі, найвищого призначення людського життя. Епікурійці пробують показати, що людина може жити без соціуму, вони звільняють людство від кайданів необхідності. А для стоїків необхідність важлива частина людської долі. Свобода в розумінні Епікура для стоїцизму не можлива. Людські вчинки відрізняються не тому, здійснено їх добровільно чи під примусом – все в житті буває за необхідністю,- а тому вільно чи підневільно відбувається невідворотна в усіх випадках необхідність.

Так як людина, особистість суспільна і одночасно є частиною світу, стоїки вважають, що вона повинна прагнути до благополуччя в державі і зокрема має відчувати зобов’язання перед світом в цілому. Тому мудрець ставить благо держави над своїм і готовий віддати життя за неї.

В цей же час, коли постійно відбуваються конфлікти, боротьба, війни, коли людське благо ставиться на останнє місце, стоїки висунули ідею залежності людини від вищої сили (природи чи бога). А для досягнення цієї ідеї вона має пізнати закономірності явищ, дарованих долею і жити у мирі з природою. Головне в етиці стоїцизму це уміння стійко і спокійно переносити удари долі.

Скептики, послідовники платонівської академії, відстоювали думку про усвідомлення того, що світ пізнати неможливо, відмовлялися признавати дійсний стан речей та світу. Мудрець Піррон вважав: філософ – людина, котра хоче знайти щастя, а тому повинен знайти відповіді на питання: з чого складаються предмети; як ми маємо відноситися до цих них; що ми отримаємо після відповідей на попередні питання.

На перше питання відповідь двозначна, тому обраний спосіб пізнання може бути як правдивим так і брехнею. З цього висновку Піррон вивів відповідь на друге питання: істинний філософський спосіб відноситися до речей – це стримувати себе щось про них судити. Це направляє нас на відповідь на третє питання: якщо утриматися від судження про предмети, то мудрець здобуде найвищий ступінь судження можливого для філософа.

Останньою школою еллінізму став неоплатонізм, послідовники якого пробували вивчати нез’єднувані елементи філософських систем, вона стала передвісником християнства. Один з засновників Плотін, характерним для його вчень є сприйняття кожної людини за індивідуальними рисами, тобто за певними типами. Так, наприклад, є люди для котрих матеріальне є важливішим за духовне, або тіло над душею. Тому основною ідеєю є показати соціуму, що важливо шукати істину в своїй душі і лише тоді ми здобудемо спокій та задоволення. Таким чином, він доводить, що перебуваючи в тілі душа може бути від тіла незалежною.

Я можу сміливо зауважити, що серед етичних ідей, що переважали в епоху еллінізму немає конкретних тверджень, школи перебували у постійних пошуках істини, на яку великий вплив мали історичні події тих років (зокрема, війни, рабовласницькі порядки, поділ суспільства на верстви, різне ставлення рабів до господарів, піднесення людської гідності, самопізнання людей, еволюція людських відносин).

Розглядаючи епоху еллінізму, не важко знайти багато доказів того, що криза рабовласницького суспільства тісно зв’язана з думками та настроями філософських шкіл цієї епохи. Вплив грецької культури на всіх територіях був різний, в залежності від особливостей народу. Це обумовило стрімкі злети розвитку культури і такі ж стрімкі та тривалі її занепади і застої. Також не можна не враховувати того, що деспотія, яка передувала еллінізму, нікуди не ділася і проникла в нові ідеї. Тому зміни, які відбувалися в усіх галузяхлюдського життя були не достатньо глибокими, що призвело до розвалу та занепаду рабовласницького суспільства.

Враховуючи всі аспекти того часу я можу зробити висновок: якщо в суспільстві, яке на даний час є в стані занепаду, застою чи розформування, верстви населення, які вважаються панівними,хочуть утвердитися серед мас, методом встановлення нових реформ та політичного плюралізму — є руйнівним.