Ми багато над чим замислюємось проходячи через терена нашого життя. Страх, моральні переживання, скоюємо злочини за які завжди маємо заплатити певну ціну. Книга доктора філософських наук Ю.Н.Давидова розповідає нам про проблеми моральної філософії. Такі як страх смерті, злочин та кара, етичні ідеали та нігілізм (заперечення цінностей).

Розглядаються традиції етичної думки, які спираються на літературну творчість Л. Толстого та Ф.Достоєвського. Думкам російських письменників протиставляється аморалізм Ніцше і його послідовників.

Моральна філософія на думку автора виростає з морального досвіду народу, який випливає з творів в яких цей досвід описано. У стародавніх греків це гомерівські «Одіссея» та «Іліада», в арабів «Коран»…..у Росії ж романи Толстого і Достоєвського. Живучи в Росії не можливо зрозуміти морально-філософські проблеми краще ніж через літературну класику.

Одне із головних питань у книзі займають уявлення про проблеми сенсу життя Толстого і Шопенгауера. Якщо людина ще не втратила віри у високе призначення людського роду, то питання вона формулює більш позитивно «Навіщо я живу?» Людина починає шукати своє місце в світі, ставить цілі, знаходить шляхи реалізації. Коли усувається проблема сенсу життя виникає питання про значення смерті. Це питання є визначальним у філософії Шопенгауера , філософ доказує, що життя індивіда та всього людського роду не має ніякого сенсу, а являє собою лише явище в рамках індивідуальної свідомості, темної і абсолютно безглуздої волі, яка бажає лише одного – бажати.

Філософи шукали різні виходи з цієї ситуації. Згодом окреслилось чотири варіанти:
Перший – невідання(незнання) — не знати,що життя є зло
Другий — вихід епікурейства . Полягає у тому,що знаючи про безнадійність життя, користуватися всіма благами, які нам даються
Третій – вихід сили та енергії — зрозумівши,що життя є зло, звільнитись від нього.
Четвертий – вихід слабкості. Знаючи всю безглуздість життя нічого з цим не робити. Лев Толстой щиро зізнавався, що найбільше йому імпонував третій варіант, тобто самогубство, проте щось заважало йому покінчити з собою. Проте цим «щось» не було безглузде бажання жити чи страх смерті, в певний момент він став сумніватись в істинності вихідної точки міркування.

Центральне місце в книзі займає моральна філософія Достоєвського та продовження «традиції» Заходу 20-го століття розглядати російську моральну філософію очима Ніцше. Ця «традиція» отримала підтримку і в певних дореволюційних критиків та літературознавців Росії. Тому замість того, щоб спиратися на російські моральні орієнтації вони спираються на філософський аморалізм німецького походження. Результат цього став дуже прикрим, єдність морально-філософської орієнтації російської літератури було зруйновано – Толстой став протиставлятися Достоєвському.

Совість , якщо спиратися на думку Ніцше, не повинна мучити «злу людину», якщо вона вчинила той чи інший злочин. Це простий вияв того факту, що той індивід який його скоїв – «людина сильна», а тому не може не переступати норму, адже норми вигадані «слабкими».

Не менш характерною є наступна думка, «докори сумління — це ознака того, що характер не є рівним вчинку. Існують докори сумління навіть з приводу добрих справ, з приводу їх незвичайності.» Якщо вірити німецькому філософу,то докори сумління виникають не залежно від того добрий це вчинок чи злий, а тільки залежно від того звичайний він чи незвичайний. Ще вважається,що людину не можна винити за її дії, і тому все менше підстав для виникнення докорів сумління.

Розглядаючи тему злочину у суспільстві, знову згадується ім’я Достоєвського, однак знову ж його твір «Записки з мертвого дому» тлумачаться Ніцше в зовсім іншому аспекті. Філософ приходить до висновку: повсталий, тобто злочинець, не карається суспільством, а придушується. За його словами, повсталий може бути людиною, що викликає жалість і презирство, але у самому по собі повстанні нічого зневажати, адже бути повсталим не означає втратити людську цінність. Слід, навіть, віддати йому дань, адже він змушує нас пробудитись, звернути увагу на оточуючий світ.

Ніцше,як ми бачимо зробив досить екстравагантний висновок, згідно з думками філософа злочинця слід розглядати як полоненого, якому потрібно віддавати всі військові почесті, не виказуючи презирства.

Звертаючись до «філософії совісті» Достоєвського, нам достатньо порівняти ніцшеанську концепцію походження моралі, що трактується як втілення декадансу і нігілізму, з тим, що пише про совість Достоєвський, щоб зрозуміти, яка прірва їх розділяє. У Достоєвського голос совісті , хоч і йде з найбільш інтимних глибин індивідуальної людської душі і тому говорить з нею лише мовою переживань , уявлень і понять , значущих для неї , звучить для неї як щось « об’єктивне » , не залежне від її волі і бажань .

Не можна не згадати і про тему вини і відповідальності, з якою Ясперс увійшов в європейську екзистенціальну свідомість першого післявоєнного десятиліття. Він висунув цю тему в центр обговорення, оскільки був переконаний , що всі німці , що жили за Гітлера в Німеччині, винні в кошмарних злочинах , які творили гітлерівці .Він вважав,що кожен повинен нести відповідальність за злодіяння, які чинять при ньому.

Ясперс говорив так: «Якщо я не зробив усе , що міг , щоб знищити ці злочини, значить , я їх співучасник.»
Метафізична вина пов’язується з тим, що мовою Сартра, називається людською занедбаністю – людина з самого не сама вибирає собі середовище існування, вона несе відповідальність не за суспільство, а за себе особисто. З цим твердженням Ясперс не погоджується, адже він вважає,що наскільки б ворожим і чужим не представлявся світ людині, але так як вона у ньому живе ,вона так чи інакше, свідомо чи несвідомо примиряється з радикально недосконалістю світу. У цьому її метафізична провина.

Розмірковуючи над питаннями моральної філософії, не можливо не звернути увагу на проблеми нігілізму та розпусти. Починаючи з останньої чверті минулого століття, проблема нігілізму виходить на одне з перших місць в числі найважливіших проблем західноєвропейської філософії . Своїм « статусом » вона передусім зобов’язана Ніцше, чиї роздуми в цьому напрямку поклали початок цілої філософської традиції. Посмертно опубліковані матеріали і фрагменти книг, над підготовкою яких працював Ніцше в останній період свого життя свідчать про те, що серед роздумів філософа над проблемою нігілізму значне місце займала проблематика книг Ф. Достоєвського, яку він звичайно ж інтерпретував по своєму.

Слід звернути увагу,що Ніцше, хоча і включив Толстого і Достоєвського в загальну схему «історії європейського нігілізму» продовжує називати їх песимістами, жодного разу не назвавши їх нігілістами. Ніцше характеризує Толстого в якості представника специфічного різновиду песимізму, який він називає «песимізмом співчуття» .Смислова близькість цього найменування до «великого співчуттю » настільки велика, що виникає питання : чи не маємо ми тут справу з варіаціями на одну і ту ж тему? Але в такому випадку і тут поруч з ім’ям Толстого повинно стояти ім’я Достоєвського.

Після теми присвяченої «метафізиці розпусти» Ніцше розглядає проблему «абсолютної зміни», яка відбувається в нігілістичній свідомості разом із запереченням бога. Інакше кажучи, відсутність бога — це, в очах Ніцше, відсутність моральних обмежень людської волі, пов’язаних з ідеєю абсолютного морального принципу, символом і гарантом якого виступав бог Наскільки далеко міг сягати бог, настільки тепер ми самі боги — так усвідомлює Ніцше. Філософ вважає, що бог був відчуженням людської волі, ось чому першим актом нігіліста є звільнення від бога саме як від морального абсолюту. У Ніцше, як і у Кирилова з роману Достоєвського, людина, що вирішила одного разу « приписати собі атрибути, які приписували богові » , в першу чергу стикається з проблемою вбивства це зайвий раз свідчить про те, що для німецького мислителя (і в цьому сенсі він був близький до автора «Бісів» ) бог був насамперед уособленням морального абсолюту, що гарантував абсолютність моральних норм і етичних ідеалів.

Отже, у книзі було проаналізовано різні лінії в тлумаченні нігілізму, розглядалися точки зору Толстого – Шопенгауера, Достоєвського – Ніцше.
З точки зору російської моральної філософії джерело морального глухого кута, в якому опинився Захід, але який погрожував також і Росії, — крах морального абсолюту, віри в досконалу непорушність відмінності між добром і злом , чеснотою і пороком , благородством і ницістю.

З точки ж зору ніцшеанского аморалізму перспектива виходу з нігілістичного тупика, природно, не могла не мати принципово інший вигляд. Згідно переконанням німецького філософа суть доведення до кінця цієї «тотальної війни» з мораллю полягає не тільки в тому, щоб «перевернути» всі традиційні цінності «європейської моралі», поставивши знак «мінус» там , де раніше стояв «плюс», і навпаки : оголосивши добро злом , а зло добром. Завдання полягає в тому, щоб знищити сам вимір, в якому існують всі традиційні цінності, — сам ідеальний вимір людського існування, оголосивши його не просто ілюзорним, а шкідливою ілюзією і ферментом душевної хвороби людства, що має своє фізіологічне коріння в суто тілесній деградації певного типу людей.

Боротьба з «європейської мораллю» на переконання Ніцше , не може бути доведена до кінця доти, поки людина визнає «ідеальний вимір» свого існування, ту сферу, в якій затверджуються ідеали, ту область, де виступають у своєму чистому вигляді абсолюти, як щось вище, пов’язане з його онтологічним фундаментом, з самим його буттям. «Досконалий нігіліст» відрізняється від «недосконалого» нігіліста, а тим більше від людини, яка не усвідомила себе нігілістом, перш за все і головним чином своїм ясним і виразним усвідомленням того, що сфера, де затверджуються загальнолюдські ідеали, де постають у чистоті і універсальності моральні цінності та моральні абсолюти , є не більше ніж фікція . Фікція корисна, коли людина розуміє це і чинить відповідно з таким розумінням, стверджуючи її як якості абсолютної для інших, але вважаючи її безглуздою для себе.

Та підсумовуючи думки всіх вищезгаданих мислителів, варто сказати добрі почуття вершать своє, часом маленькі і непомітні, проте великі справи, і вершать їх серед нас.