Сократ сказав, що щоб побачити людину, потрібно аби вона заговорила. І справді, манера спілкування може розповісти майже все про людину, про її інтереси, звички і тому подібне. Існує величезна кількість наукових праць та творів присвячених етиці спілкування. Бо насправді людина може зрости до повноцінної особистості лише в соціумі. Лише обмін думками та інформацією, власне безпосереднє спілкування є чи не найважливішою складовою розвитку не лише окремої людини, а й суспільства в цілому.
Науково-технічний прогрес значно спростив та полегшив шлях комунікації.
Винайдення телефонів, як звичайних так і мобільних, стало для людства неоціненним здобутком. Стала звичною можливість почути близьку людину, яка знаходиться за тисячі кілометрів.
Все життя людство шукало шляхи для удосконалення можливості спілкування, для того аби пришвидшити, полегшити процес комутації. І, як мені здається, на сьогодні ми досягли вершини цього Евересту. Бо з винайденням Інтернету, всесвітньої мережі, яка об’єднує мільярди людей усього світу, проблема передачі будь-яких інформаційних даних в лічені секунди в будь-який куточок планети стала нормою життя. Те, що колись здавалось нереальним і міфічним зараз не викликає ніякого здивування ні у трьохрічної дитини, ні в семи десятилітнього дідуся. Світова павутина обкутала усіх без винятку. Здавалося б, що тут поганого? Світ став значно простішим і зрозумілішим. Але все-ж-таки, як і у будь-якій бочці меду, знайшлась ложка дьогтю.
Віртуальний світ, незважаючи на свою привабливість та багатогранність, все ж позбавлений однієї важливої якості – живого спілкування. Бо скільки «смайликів» не малюй, а передати справжні емоції неможливо. Розчарування, розпач, біль можна замалювати «посмішкою». З одного боку зручно, а з іншого – якось не по-людськи. Вільний доступ до будь-якої інформації, можливість безперешкодного спілкування на відстані і всі пов’язані з цим переваги та недоліки, все це зробило людей більш черствими та байдужими. Люди перестали відчувати інших людей, відчувати чужі емоції, чужий біль і чужу радість. Бо живе спілкування їм щодня заміняє холодний екран монітора. Віртуальне спілкування, яким би воно не було швидким і зручним, не може замінити живої присутності. Через екран ти не помітиш тіні смутку на обличчі співрозмовника, не зрозумієш, вагається, сумнівається чи впевнено він говорить. Тим більше з людиною, яка сидить по той бік екрану, не можна просто взявшись за руки помовчати в ті хвилини, коли будь-які слова бувають зайвими…
Більшу частину інформації при спілкуванні ми отримуємо з так би мовити невербальних джерел. Це міміка, жести, інтонація, темп, які майже неможливо замаскувати. Віртуальне спілкування не покликане передавати подібну інформацію. А відтак, якщо ми знайомимось з кимось, чи спілкуємось віртуально з людиною, яку раніше не бачили, або бачили дуже давно, то чи можемо об’єктивно до неї ставитись, чи можемо їй вірити? Звичайно ні! Якби Сократ жив у наш час, він би ніколи не сказав той вислів, що став крилатим: «Заговори, щоб я тебе побачив». А знаєте чому? Бо віртуальне спілкування нам покращило слух, але зробило нас сліпими.
Однак, віртуальна реальність – це нібито цілий паралельний світ, в якому спілкування лише його частина, лише один орган живого організму. І хоч він життєдайний та дуже важливий, але всього-на-всього один. І цей паралельний світ живе і розвивається за своїми власними законами. Вже давно нікого не здивуєш інтернет-магазинами, віртуальними банками, бібліотеками, казино, школами, інститутами, тоталізаторами, юридичними послугами і навіть лікарнями. Тож це окремий світ, у якому є все, що й у реальному світі, тільки без черг, без зайвої метушні і в тисячі разів швидше та зручніше. Відпала потреба навіть на вулицю виходити, бо все, чого лише забажається твоїй душі, ти зможеш отримати за допомогою комп’ютера. І сидячи на дивані можна отримати освіту, влаштуватись на роботу, робити покупки, отримувати юридичні чи медичні консультації, відвідувати виставки та музеї, словом, жити майже повноцінним життям.
Але такий світ хоч і дуже схожий на реальний і в ньому можна цілком успішно існувати, відгородившись від справжнього життя, проте існування в ньому не є повноцінним. І навіть язик не повернеться назвати таке існування «життям». У цьому світі можна познайомитись, але неможливо створити сім’ю. Можна отримати професійну консультацію, але не допомогу. Можна отримати знання, але не досвід. Можна завести знайомих, але не друзів. Можна розвиватись розумово, але не фізично. Можна побачити але не можна відчути. І ще таких сотні «але».
Це світ, який робить нас не лише сліпими, а й кволими і неповноцінними. Потрібно пам’ятати, що віртуальний світ створений для того щоб допомагати людям, щоб полегшити деякі моменти життя, а не замінити його взагалі. Жодна інтернет-програма чи послуга не в змозі замінити прогулянки на свіжому повітрі. Жоден перегляд футбольного матчу навіть у найвищій якості не замінить драйву присутності на стадіоні. Жодна людина по той бік екрану не втішить і не підтримає так, як той, хто поруч. Потрібно просто пам’ятати, що наше життя і наше щастя – в реальності. І як би не заманювала у свої тенета світова павутина, ми не повинні давати їй можливість затягнути нас повністю. Бо інакше ми ризикуємо втратити деякі з органів чуття. Життя в неповноцінному світі і нас може зробити неповноцінними. Пам’ятаймо про це щоразу, коли вирішуємо зустрітись з другом он-лайн замість зустрічі в кав’ярні, чи надаємо перевагу он-лайн-покупці замість походу по магазинах з подругами, або ж пишемо повідомлення зі співчуттям замість того, щоб поїхати і підтримати знайомого у важку хвилину.
Прикро, що досить багато людей у наш час цього не розуміють. Вони ховаються за екранами моніторів від проблем, ховають за ними свої страхи, комплекси, почуття, цим самим ризикуючи втратити своє істинне «я» і прожити повноцінне, сповнене реальних пригод і несподіванок життя.
Не варто забувати про те, що віртуальна реальність може полегшити життя, а може його взагалі у вас відібрати.
