Серед представників німецької класичної філософії слід виділити ідеї Німецька філософська думка XVIII – XIX століття ознаменувалася формуванням нової раціоналістичної філософської теорії —трансцендентального ідеалізму.

Яскравими представниками німецької класичної філософії, як ще називали трансцендентальний раціоналізм, були Емануїл Кант з теорією дуалізму, Йоганн Готтліб Фіхте з теорією суб’єктивного трансцендентального ідеалізму, Фрідріх Вільгельм Шеллінг з вченням об’єктивного трансцендентального ідеалізму та Георг Вільгельм Фрідріх Гегель з теорією абсолютного ідеалізму.

Філософія Йоганна Готтліба Фіхте має витоки із кантівського вчення, його перший твір «Досвід критики будь-якого одкровення», спочатку був сприйнятий як праця Імануїла Канта.

Вже згодом, після виходу таких відомих його творів, як: «Основи загального науковчення» у 1794 році, «Нарис особливостей науковчення щодо теоретичної здатності» у 1795 році, «Про поняття науковчення, або так званої філософії» десь приблизно 1794 році, «Основи природного права» 1796 року та інші, Фіхте поправу зайняв важливе місце у німецькій класичній філософії.

Філософія Фіхте є дуже особливою, тому що, ця дуже складна, для багатьох не зрозуміла теорія, мала величезний вплив на подальший розвиток німецької філософської думки, адже під її впливом наступне покоління філософів, Шеллінг та Гегель, відмовилися від поглядів Канта.

Головною темою що розкривається в перших трактах Фіхте є філософія моральних проблем. На його думку принцип етики має опиратися на теоретичне обґрунтування через призму наукових знань. Саме через це з’явилася відома назва «фіхтівської» філософії як «Науковчення».

Науковчення за своєї формою монотеїстичне, тому що головна його засада в тому, що існує лише одне істинне основоположення,а всі інші лише узгоджуються з ним. В цьому можна виявити певний вплив метафізики, на погляди філософа.

Абсолютно істинне, очевидне та апріорне основоположення, відповідно до Фіхте, є самосвідомість, що визначається таким словесним (вербальним) терміном «Я є Я». Однією і провідних ознак «Я» проявляється здатність до мислительних процесів, які ототожнюються з волею індивіда. Воля відповідно до концепції – це теоретична складова досвіду.

На відміну від Канта, Йоган Фіхте не розмежовував ці два поняття («воля» та «інтелект»), а з’єднував їх в одне ціле – практичний і теоретичний розум (пізнання).

У фіхтівському моральному вченні про людину, яке базується на його ж власних засадах науковчення, в центр ставиться не те якою є людина фактично, а те, що людина повинна бути тим, ким вона є, лише тому що вона є. Розкриваючи це твердження через філосовсько-психологічні категорії, можна прийти до визначення головної думки: все чим є людина, можна віднести до її природи, до фіхтівського «Я», буття відповідно виступає в полі призначення.

У етичній концепції Фіхте є нотки впливу кантівської концепції, і це не дивно, адже він – учень Канта. Їх можна прослідкувати у твердженні: «Сама людина – ціль, мета, вона повинна сама себе утвердити, ні в якому разі не утверджувати себе через посередників, людина має бути тим ким вона є, так як вона хоче нею бути і має бути».

На думку вченого, моральне завдання людини – це перетворення людини і суспільства, з ціллю зробити природу і суспільство індентичними собі, своєму само усвідомленому внутрішньому світу. Адже за своїм внутрішніх характером, людина сама для себе є метою, сама визначає свій розвиток і не повинна сприймати вплив ніяких зовнішніх чинників.

Тому, таке положення іде в розріз із сучасною педагогічною думкою, яка стверджує , що суспільний вплив є основною причиною формування та подальшого постійного розвитку особистості, тобто саме вплив цих зовнішніх суспільних чинників спричинює перетворення індивіда у особистість. І на початкових етапах розвитку від самої малої дитини мало що залежить у формуванні її особистості. А твердження Фіхте, що людина робить сама себе, є справедливим для більш пізніших періодів розвитку людини, починаючи із підліткового. Тому що саме тут найбільш впливовими у розвитку особистості стають самосвідомість, інтелект та воля, за Фіхте, теоретичний та практичний досвід самої особистості.

Етика за Фіхте базується на виконанні обов’язків .

Їх він поділяє на умовні що розгалужуються загальні,особисті і безумовні (принцип такий же). До загальних умовних обов’язків можна віднести обов’язок самозбереження, що забороняє самогубство, піст, розпусту, надмірну працю, неекономічну витрату духовної енергії та вимагає ведення здорового способу існування, пристосування духовних і фізичних сил до виду діяльності, розумовий розвиток.

На мою думку, дуже корисний і необхідний обов’язок, хоч і має деякі спірні положення, наприклад, щодо посту: сучасні дослідження доводять, що тимчасове раціональне обмеження людини у харчування може принести користь її організму.

До особистих умовних обов’язків відноситься необхідність обрати собі в житті та суспільстві певне призначення. З таким моральним обов’язком погодиться кожний.

До загальних безумовних обов’язків відносяться заборони вчиняти будь-яке насильство над ближніми, робити будь-яке посягання на чуже тіло (вбивство,рабство,тілесне приниження,знущання,тортури ). Любити ближніх як і себе,але відмова від аскетизму, вимога ділитися істиною,але ніякому разі не хибною,тобто брехнею.

До цього виду моральних вчинків приєднується обов’язок людини власним добрим прикладом формувати у інших ідею боргу і моральну самосвідомість не лише до окремих осіб а й до суспільства в цілому.

До безумовних особистих обов’язків відносяться обов’язки сімейні й цивільні – обов’язок взаємної поваги різних суспільних класів,як бідних так і багатших.

Отже, актуальність вище названих усіх моральних обов’язків не зникла і до сьогодення, а можливо, в умовах сучасного демократичного життя ще більше зросла.

Працю «Про призначення вченого» можна вважати панівною,адже вона розкриває проблему яка турбувала власне філософа, роль науки у житті держава, а також панування «жерців істини» у соціумі. Адже філософи – повинні поширювати істину,яку намагаються знайти.