Слово «етика» виникло ще у Давній Греції і змінювало своє значення зі зміною часів і розвитком суспільства. Спочатку це слово позначало місцеперебування та звичаї, наступне його значення – характер, темперамент та якості людини. Кінцевого «результату» досягнув видатний філософ Арістотель, утворивши слово «етичний» і надавши йому повноважень для позначення групи таких чеснот людини як мудрість, чесність, справедливість. «Етикою» ж він називав науку про людські чесноти, хороші риси характеру людини.

Безпосередньо етики стосується і поняття моралі. Спочатку поняття «етика» і
« мораль» були аналогічними, але пізніше етика стала наукою, яка вивчає мораль.

Тепер варто розглянути термін «моральність»: поняття «мораль» і «моральність» були синонімами. Проте остаточним, все ж таки, було слово німецького філософа Гегеля, який сказав, мораль – це певний різновид свідомості суспільства, а також створення правил, принципів і норм. А моральність, це вже, так зване, втілення ідеї в життя.

Що стосується структури етичного знання, то вона нараховує шість основних розділів:
емпірична етика;
теорія моралі;
нормативна, педагогічна і професійна етика;
історія етики.

Описова етика(вище зазначалась як емпірична)займається аналізом рис характеру, різних звичаїв, дотримання моральних норм, моральних чеснот, притаманних різним представникам суспільства протягом певного часу. У повноваження теорії моралі входить дослідження життєвої проблематики, себто – пошуки сенсу життя, питання, що стосуються свободи вибору і відповідальності. Також даний розділ досліджує саме історію і походження перелічених понять.

Щодо нормативної етики, то назва розділу говорить сама за себе – це вивчення поведінки людини, з моральної точки зору, вивчення якостей характеру людини та їх вплив на поведінку і ставлення до навколишніх, відповідність цих якостей загальноприйнятим нормам. Педагогічна етика тісно пов’язана з педагогікою, відповідно, її основним завданням буде навчити людей моральним нормам та зразкам поведінки та виховати в них лояльне ставлення до цих норм.

Професійна етика займається вивченням лише окремих груп суспільства, які займаються однією і тією ж справою. Цей розділ описує особливості поведінки та моральних якостей, що формуються в процесі працедіяльності певної групи. Історія етики показує нам які моральні питання хвилюють людство протягом століть, що дає нам змогу зрозуміти, як змінюється світогляд людей зі зміною умов, в яких вони живуть і розвиваються. Також, вивчаючи цей розділ етики ми може побачити, як люди вирішують ці питання, чим вони керуються і що для них є важливим в цей момент, можемо спостерігати як змінюється, власне, система моралі і суспільні принципи та їх роль в житті людини.

Етика як наука, також має свою специфіку, яка полягає, насамперед в її предметі. Предмет етики, як нам уже відомо, мораль — її зміст, походження та вплив на суспільство. Наука, що розглядається нами, розкриває роль та місце моралі у житті всього людства та в душі кожної людини, виявляє вплив моралі на розвиток людського життя та життєдіяльності, розглядає та аналізує зміст і сенс моральної свідомості особистості, розбирає сутність добра і зла, щастя, свободи і відповідальності, честі,справедливості, обов’язку,совісті та сенсу життя.

Специфічною етика буде і якщо розглянути її з точки зору методів дослідження. Вони є дійсно дуже своєрідними, включають вивчення та аналіз давньої літератури, переважно філософських творів і трактатів. Ціль цього методу – пошук в них етичного аспекту, явищ, принципів. Також важливим є дослідження громадської думки в галузі соціології. Один із найважливіших методів – відновлення та удосконалення моралі за допомогою вивчення відповідної документації, творів та пам’яток культури. Має характерний їй особливий тип мови та термінологію.

Наступною особливістю можна вважати вчення про мораль. Це включає в себе розгляд правил, принципів, цінностей і установок суспільства, що сформувалися за певний час. Цей аспект досліджується таким розділом етики, як її історія і є одним із найважливішим, адже неможливо створити щось нове і навчити цьому інших, не вивчивши перед цим те, що було та не ознайомившись з його, так званими, «плюсами» і «мінусами». З одного боку етику можна розглядати як структурну частину філософії, а філософія є для неї, ніби, фундаментом. Але з іншого боку – це дві зовсім різні науки: головним завданням етики є вивчення моральних принципів зв’язку людини з іншими та зі світом, філософія ж зосереджена здебільшого на загальних принципах на яких базуються відносини людини зі світом.

Початок етичного вчення сягає глибини віків. Як вже зазначалося, саме поняття «етика» та «етичний» було удосконалене Арістотелем, давньогрецьким філософом. Тож необхідно розглянути, який вплив мала Давня Греція на розвиток науки, суспільства та моральності кожного зокрема.

В історії етичної науки античність є періодом її становлення. Саме в цю епоху виникали перші спроби вирішення проблем, що безпосередньо стосувались моральних норм та моральності взагалі. Якщо аналізувати особливості етики в цей період, необхідно заглибитись не лише в це питання, а й в питання культури та духовного розвитку людства того часу. Саме ця культура і змогла виробити новий тип відносин між людьми, та між людиною і Всесвітом, який і послужив основою для розвитку цієї науки.

Перші спроби етики були елементом філософії і носили здебільшого космологічний характер. Ці спроби відображались у роботах таких філософів ранньої античності як Геракліт, Анаксагор, Анаксімандр, піфагорійці. Ці погляди ґрунтувалися на порівнянні істинного способу життя, манер поведінки, принципів та правил з реальним життям людства. Особливого значення набувало знання, яке протиставлялося буденному трактуванні природи, людини,світу. Сфера моральності стала своєрідною «гігієною» душі і тіла, ототожнювалась рекомендаціям щодо правильного ставлення до навколишнього і до себе. Мораль розумілась як щось космічне, направлене на людей.

Найвизначнішою фігурою натурфілософського обґрунтування питань моральності був Демокріт. Він вважав, що все, чого прагне і повинна прагнути людина, визначається природою всього живого. Проте людина, на відміну від тварини, не відає меж задоволення власних потреб. Демокріт казав, що засіб визначення міри – пізнаючи розум, що розкриває людям природу космосу й людини, як його частки. Розум, сам по собі, вже є моральною цінністю. Тобто, якщо людина мудра, розумна, то вона вже є моральною і взірцем для наслідування іншим людям.

Наступним етапом формування етичного знання були софісти, які вперше чітко поставили питання про роль індивіда в пізнанні навколишньої дійсності. Вони висунули думку про те, що істина – суб’єктивна.

Ідеї софістів підтримав і продовжив Сократ, який був першим, хто взяв за мету вивчення морального буття людини. Від космічної орієнтованості у пізнанні світу він вирушив до антропологічної спрямованості розглядання людини у світі та її призначення.

Сократ висунув особистий принцип самопізнання – піклування про свою душу, практичне досягнення моральної досконалості.
Історична заслуга Сократа полягає в тому, що він був першим, хто надав моральності раціонального значення, цим самим започаткувавши етику як науку. Однак він лише висував ідеї і питання, а відповіді на них не міг знайти у реальному житті, ні на власному прикладі, ні шляхом спостереження.

Проте цю проблему вирішив його учень – Платон. Він створив розгорнуту систему ідеалізму з центральною проблемою «ідеї», що дало йому поштовх для подальшого поглиблення етичних проблем.

Наступним був Арістотель, який критикував етичний інтелектуалізм попередників і ставив на меті розуміння життя в дійсності, таким, як воно є. Тобто потрібно було розглядати життя без «рожевих окулярів», враховуючи не лише ідеальні його сторони, але і недоліки, якими воно сповнене. Етика Арістотеля базується на тому, чого можна досягти, що можна здійснити, реалізувати на практиці, благо — як діяльність. Своїми працями він поставив під сумнів думку попередників, що знання — джерело доброчесності, адже важливо не просто знати, а й щось робити. Важливіше знати, не що таке доброчинність, а як вона діє і як можна взяти в цьому участь.

Якщо в цілому оцінювати етичну концепцію в розвитку етичної думки, варто звернути увагу, що він першим надав етиці статусу спеціальної теоретичної дисципліни і надав їй образу суворої науки.

Перехід до етичних концепцій стоїків, скептиків, епікурейців знаменував собою завершення класичної античної етики.
Завдання, що ставила перед собою етична думка цього періоду – осягнення змісту блага для людини, шляхи досягнення щастя, з’ясування, що ж насправді таке моральне життя були вирішені у ході відносин суспільства і світу. Проте , зіткнувшись з реальністю впливу вчень на людей – замикання моральної особистості, пошуки істини та спасіння призвели до самозаперечення існуючої думки.