Останнім часом в Україні та й у світі взагалі збільшується кількість дітей які мають патології розвитку, їх ще називають діти з обмеженими можливостями здоров’я, інваліди, діти з порушеннями психофізичного розвитку. В зв’язку із поганою екологією, різних чинників які діють на організм матері під час вагітності.
Звичайно ми ж розуміємо що такі особи потребують певного особливого ставлення, їх соціалізації ,навчання, виховання та працевлаштування.

Для цього і було засновано інклюзивне навчання — це система освітніх послуг, що базується на принципі забезпечення основного права дитини на освіту та права навчатися за місцем проживання в умовах загальноосвітнього закладу.

Так дійсно інклюзивне навчання це досить хороша і цікава штука, але якщо ми подивимось і зануримось у проблеми які на сьогоднішній день виникли в Україні з приводу цього питання,то ми можемо поставити собі низку запитань щодо того чи це є морально і толерантно що до відношення таких особливих діток.

Першою проблемою є те що Україна не забезпечена фінансово для впровадження інклюзивної освіти, не виділяються необхідні кошти для забезпечення спеціальних навчальних закладів. Це створює низку перешкод для навчання, наприклад не має пандусів для осіб на інвалідних візках, спеціальних парт для дітей з Дитячим Церебральним Паралічем, не виділяються кошти на друкування книг шрифтом Брайля для слабозорих і сліпих учнів.

Друга проблема полягає у тому, що не зрозуміло з якими психофізичними порушеннями діти можуть приходити в школу. На перших етапах впровадження інклюзії непогано було б розробити класифікацію цих порушень. Те що в інклюзивні школи ходять діти з розумовою відсталістю та психічними порушеннями створює неймовірні проблеми для вчителів, що з ними працюють. Вчителі не завжди можуть зрозуміти, чого саме потребує дитина, і це, звичайно ж, ускладнює роботу з ними. На даний момент, поки класифікація не вироблена, ця проблема може перерости у масову. Маємо такі факти, що за радянських часів навчання дітей з подібними вадами проводилось у спеціальних школах з професійним спрямуванням. Школи ці співпрацювали з майстернями, фабриками, цехами. Тобто по закінченню школи людина могла працевлаштуватися, не бути відірваною від життя, людина знаходила собі місце в суспільстві. На даний момент інклюзія не передбачає отримання професійних навичок, а без них, звичайно, людині потрібно буде прикладати більше зусиль для того, щоб отримати собі місце у світі, знайти роботу. Ми вже сьогодні маємо зрозуміти те, що подібна проблема в перспективі може стати проблемою соціальною, і маємо потурбуватися про те як цьому зарадити.

Ще однією проблемою є те що наші загально освітні школи взагалі не підготовленні ні методично,ні технічно,ні психологічно та й на кадровому рівні. Так у інклюзивному класі повинен бути асистент учителя для допомоги у роботі, а його працю школа не може профінансувати , також наповнюваність в класі не повинна перевищувати 14-16 дітей, а у наших школах кількість дітей сягає 25-30, що сильно утруднює роботу педагога і не дає можливість приділяти дитині з ОПФР достатньо уваги.

І найголовнішою проблемою на якій би я хотіла акцентувати вашу увагу і приділити їй максимального значення зі сторони етики це : як наше суспільство і наші діти відносяться до таких учнів у класі.

Ще з історії Радянського Союзу ставлення до осіб з ОПФР було жахливим, факт народження такої дитини приховувався, їх ізольовували , не визнавали,намагалися чим подальше їх приховати і взагалі той факт, що існували «інші люди» намагались не приймати!

У фашистській Німеччині взагалі знищували таких людей, будувались спеціальні табори де на цих людях проводили різноманітні досліди,їх використовували як сировину у виробництві промисловості,з них варилось мило,з їх волосся плелись мотузки, з зубів робили калійні добрива.

Нажаль така політика відклала певний відбиток на ставленні до таких людей. Батьки звичайних дітей не хочуть і не приймають той факто що такий «особливий» учень буде навчатися з її здоровою дитиною. Вони негативно ставляться до такого і переносять свій негативізм на психіку свого чада. Дитина ж, наслухавшись батьків, в свою чергу приходить у школу і починає знущатись,жорстоко поводитись з такою дитиною, цькувати та гнобити її. Але що найбільше дивує, що вчителі, які мають допомогти цій дитині якось пристосуватись до умов життя, також не проявляють гуманного ставлення до них, не надають достатньо уваги і опіки таким діткам.
І що ж в результаті ми отримуємо, замість того щоб соціалізувати цю особу, допомогти їй якось влитись в це суспільство, жити повноцінним життям, ми її просто кидаємо у прірву цих проблем і спостерігаємо чи викарабкається вона чи ні. В Античні часи також проводили таку політику, але цього ніхто не приховував,у наші ж часи це проводиться завуальовано. Чи є це морально і гуманно по відношенню до таких осіб які потребують нашої допомоги від самого народження?

Чи можемо ми в таких умовах говорити про те що інклюзивна освіта є моральною?

Я гадаю що ні, оскільки ми просто знущаємося над цими людьми,про моральність ми зможемо говорити тільки тоді коли всі вище перераховані проблеми будуть виключенні.

Коли ми зможемо забезпечити цих осіб нормальним, толерантним, співчутливим ставленням,оскільки допомога їм на психологічному рівні дає набагато більше аніж матеріальні блага,наприклад візьмемо той самий пандус,так дитині важко буде пересуватись по школі але коли у неї в класі буде багато друзів (які будуть їй допомагати), вона із великим задоволенням буде іти в цю школу,коли вчителі будуть вірити в її успіх,вона зможе досягти набагато більшого.

Для ефективності інклюзивного навчання країна повинна виправити усі допущені помилки, не повторювати їх, навчитися передбачати можливе виникнення нових проблем. Та й ми самі маємо замислитись про становище подібних дітей у нашому суспільстві. Може надати фінансову допомогу не є реальним для всіх, але вести себе гуманно може кожний. Отже, хоч для якогось покращення ситуації ми повинні стати чуйнішими, людянішими, добрішими. Ми маємо це зробити, щоб наше суспільство вийшло на новий рівень розвитку.