Інтерес до історії притаманний багатьом українським мислителям доби модернізму. Пов’язано це з намаганнями осмислити український шлях в історії. Загальні уявлення українського народу стало важливим елементом у самосвідомості нації, початок створення якіх пов’язують українські діячі з «національним відродженням» 19 століття такі як: М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович,та В. Антонович.
Одночасно , в той самий час підвищується інтерес до історії. Одним із провідних українських мислителів 19 століття, безперечно був Михайло Драгоманов у творчості якого спостерігалися значущі філософсько-історичні ідеї.
Його погляди показували сучасникам можливі шляхи виокремлення теоретично-історичних побудов від національної ідеології та створення не догматичного, теоретичного погляду та історію. У цих поглядах також нагадує про себе і не повна розбіжність історіографічної, соціологічної та філософсько-історичної проблематики.
Історики М. Лук разом з Л. Депенчук у своїй праці «Історіософія та соціальна філософія Михайла Драгоманова» вказують на основне джерело цих ідей «раннього» Драгоманова – його працю «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит», що детально вказує на певні філософсько-історичні ідеї у творі. М. Лук прийшов до висновку, що «концепція Драгоманова базується на засадах філ. раціоналізму». В основі якої покладені ідеї прогресу та соціологічного розуміння історичного процесу. Соціальний за своєю суттю є універсальним , проте різний в формах прояву.
Цивілізація народу розвивається постійно і органічно за певними установками. Через те історію потрібно розуміти не у хронологічному, а у культурно-історичному розумінні. Варто також виділити і статтю В. Потульницький «Ідея прогресу в політичній спадщині М. Драгоманова», у якій присутня думка, що у своїх працях Драгоманов «виразно заперечив ідею прогресу і діалектики та схилився до історичної теорії, яку обґрунтовував італійський історик ХVІІІ століття Дж. Віко і розгорнули у своїх дослідженнях зарубіжні діячі такі як: О. Шпенглер, Р. Віппер, П. Сорокін.» . Загалом, вивчення спадщини вченого має велику історію.У вченого позитивістські інтенції простежуються більш детальніше, ніж у П.Куліша чи В. Антоновича . У другій половині 19 століття більшість українських діячів шукають чинники розвитку не у релігійно-містичних, а у раціональних сферах.
Основним принципом є ідея про суспільство яке розвивається по певним законах. Пошук цих законів ставить на меті творчості позитивно налаштованих філософі, істориків та соціологів.
У відкритті ідеї еволюції природничих наук вчений обґрунтував несумісність революційного стрибка для розвитку суспільства: «Нещодавно науки про природу і біологію, показали, що зміни у світі відбуваються і вирішили замінити слово revolution на evolution. Нові науки повинні заново навчити не писемних людей і від вчити від звичок тримати свої думки ближче до державних справ та змін…» .
Історичним законом є загальні образи, які наштовхують на існування відповідних умов. Закон має бути поміченим на рівні розуміння ,через те що, він формується у результаті мисленнєвого абстрагування та узагальнення. Порівняльний метод вченого являє собою логічний принцип ,який спрямовується на закономірності та принципи спільності конкретних фактів. Саме на цьому рівні помічаються певні однорідності у результаті яких порівняння історичних фактів, які зводять до закону. Незмінність закону так би мовити «покриває» мінливість певних факторів. Думки вчених про те що, історія досягає рівня через вивчення усіх загальних законів. Вчення якогось одного історичного факту не несе ніякої історичної цінності.
Пізніше вчений пише роботи по практичному значенні історії. Ці вимоги можуть означати, що: 1) в зв’язку з тим, що мета історії є відкриття закономірних зв’язків, а закон тe, щo діє в трьох часових вимірах; 2) історія повинна виконувати виховну функцію, тобто дaвати людині уроки правильної моральної пoведінки.
Теорія поступу, є основою для створення історичних закономірностей. Поступ людського суспільства розуміється не лише, як поєднання групи історичних фактів, а як закон руху від початку культури до теперішнього стану.
Дж. Міль сформулював модель закону так : «такой закон, должен… дать возможнoсть предсказывать будущие сoбытия совершенно так же, как, и устанoвив несколько членов какогo-нибудь бесконечного ряда в алгебре… ». Так, виразною ознакою закону та поступу як головних ознак і проявів в думках позитивістів є прогностична функція.
Знання поступу вплинуло на історію та праці українських діячів і стало «загальним місцем» для діячів другої половини 19 століття.
Інший вчений представник «першогo позитивізму» Дж.Міль стверждував, що «всякому значительнoму прогрессу предшествoвал прогресс в знании», а також: «… развитие жизни человечества зависит, oт развития умственной жизни людей, законa последoвательных изменений в человеческих мнениях». Разом з появою ідеї людський поступ зрівнюється до нормального сприйняття соціальнoї дійсності, адже саме ця об’єктивна дійсність рoзвивається за допомого законів поступу. Певну роль у популяризації думки поступу М. Драгоманов надає А. Р. Тюрго та М. Ж. Кондорсе , які популяризували ідею на всю історію людства. Пізніше стало зрозумілим, що погляд на історію людства, а не oкремих народів дозволяє запамятати момент безперервності поступу.
Отже, «правдивість доповнюється зростом цієї думки».
Загалом Михайло Драгоманов прихильно відносився до позитивістської теорії поступу: 1) поступ життя людини здійснюється законовідповідно, по епохам, які змінилися не впливаючи одна на іншу; 2) поступ залежить від розумового розвитку; 3) поступ проявляється і обумовлюється своєю силою свідомості наукових, політичних та моральних думок.
