Питання вибору життя чи смерті — це одвічне питання, яке, мабуть, кожна людина хоч раз ставила собі в тих чи інших життєвих ситуаціях. Якщо дивитися на лінію людського життя відсторонено від самого життя, нібито погляд зі сторони, то ми бачимо: народження, дитинство, юнацтво, дорослість, старість, смерть. Після кожного народження наступає смерть і ніяк інакше. Тому зовсім не дивно, що деякі люди завершують своє життя за власним бажанням і особисто я впевнена, що ніхто не має права їх засуджувати, ні релігійні конфесії, ні соціальні інститути, ні народ. Кожна людина, яка народжується на цій планеті закінчує свій шлях смертю і вона може вирішувати якою буде ця смерть, ніхто крім неї не має влади над її тілом і мозком.
Дуже складно говорити про це відкрито у рамках нашої держави, де самогубство вважається гріхом, а спроби самогубства – вираженням психічних хвороб, українці звикли бути обуреними через подібні ситуації і сприймати все як особисте горе. Проте, самогубства завжди були, є і будуть доти, доки ми не перейдемо на новий рівень свого розвитку і зрозуміємо, що наше тіло – це інструмент, яким можна досягнути всесвітніх істин, ще по цю сторону від смерті, що не обов’язково помирати, аби знайти те, що збирався знайти, і піти звідти, звідки збирався піти.
Така дія, як завершення власного життя, є або намаганням втекти від чогось, або навпаки, бажанням прийти до чогось, тобто або смерть від, або смерть заради. Хоча є варіант, як смерть – традиція. Наприклад в Індії до цього часу існує Дікша — ритуальне самогубство, що означає очищення від гріхів, чи то самопожертва богу, що веде за собою повне звільнення від негараздів, проблем, страждань земного життя, на теренах Японії ритуальне самогубство має назву сапуку, що в перекладі розтин живота, проводився цей ритуал з декількох мотивів: через смерть того, кому служив самурай, через небажання бути полоненим, через сором за скоєні вчинки. У деяких країнах завершення життя могло бути скоєним в зовсім дивних випадках, наприклад буряти, які по досягненню семидесяти років не мали онуків, повинні були покінчити з собою, аби не забирати життєві сили у молодих юнаків та дівчат. У буддизмі лише літній архат може позбавити себе життя без забруднення карми, інші ж зупиняють свою можливість позбавитись страждань до наступного життя. В джайнізмі саллекхана за допомогою голодування – це один з обов’язків, якщо тіло людини занадто старе, чи невиліковно хворе, в такому разі самогубство (саллекхана) є неймовірно корисною духовною практикою, що очищає карму наступного життя.
Ще одним питанням яке дуже гостро постає перед сучасним суспільством є евтаназія – закон, що дозволяє прискорити помирання людини, якщо вона знаходиться в стані смертельної хвороби, без свідомості, переносячи тяжкі страждання. У багатьох європейських країнах евтаназія була прийнята, проте до сих пір ведуться жорсткі дискусії з цього приводу, адже евтаназія є пасивна і активна, пасивною евтаназією вважається припинення лікарем терапевтичної підтримки невиліковно хворого пацієнта, в той час як евтаназія активна – це вбивство, або невтручання в процес самогубства (в разі якщо людина перебуває в свідомості). В такому випадку виникає конфлікт інтересів, з одного боку, люди, що вірять у життя після смерті і слідують всім правилам і настановам, які прописані християнськими законами не хочуть брати на себе смертний гріх – самогубство, а з іншого, нестерпні болі фізичного тіла не нівелюються молитвою. Хтось не згоден жити за законами грішного світу, а хтось не згоден жити у муках. Кожен вирішує сам для себе.
Статистичні дані говорять про те, що щороку близько чотирьох мільйонів людей помирають внаслідок самогубства. За даними судебно медичних експертів більшість смертей, що наступає від передозування лікарняними препаратами, дорожньо-транспортних пригод, та падінь з висоти насправді є суїцидами. Авжеж, ніхто достовірно не може знати чому люди гублять свої життя, що штовхає їх на подібні вчинки, що вони відчувають і чим керуються, коли втрачають найцінніший у світі скарб – можливість бути живим.
Люди помирали як в бідності так і в багатстві, як на сході, так і на заході, як при комунізмі так і в часи анархії, як старі так і молоді, як хворі так і здорові, як самотні, так і ті, хто мали повні сімї, позбавлення себе життя – це вольове рішення, це особиста справа кожного, ніхто не може вказувати як людям жити і як їм помирати. Оскільки всі люди однаково різні, і в кожного своє розуміння життя: хтось у свої дев’яносто ладен терпіти муки і біль, аби прожити ще хвилину, а хтось у щасливі двадцять два помирає від щастя і подвійної дози героїну, і в цьому питанні, в цьому житті, хвала світоустрою, ніхто нікому не суддя.
Якщо відкинути вірогідність існування потойбічного життя, існування перспективи повернутися, і зрозуміти, що зараз в тебе є лише ця мить, лише це тіло, яким ти здатен керувати, робити неймовірні речі, бути щасливим, або нещасним. Адже щастя/нещастя – це цілком осмислений вибір. І ніхто не може заборонити щасливе життя, як і щасливу смерть, але як до щасливого життя, так і до щасливої смерті потрібно дорости, пройти шлях осмислення буття, знайти себе і отримати від життя все, а інакше і народжуватися не було сенсу.
