Перший етап української політичної кризи 2013-2014 рр. вже позаду, і в якійсь мірі вже настає та ситуація Після Майданівської України,тобто зовсім новий історичний етап розвитку нашої країни. Громадяни оговтуються після трагічних подій, а вітчизняний політикум готується до виборів. Вони знову по різні боки.
Якими б оптимістичними не були оцінки політологів щодо зрушень у українському суспільстві після Революції Гідності, є всі підстави вважати, що такі зрушення сталися лише частково. Чому?
Прикладів багато:
-По-перше, однією з вимог активістів було перезавантаження влади. Молоде покоління має доступ до інформації і бачить, що політичне життя в Україні разюче відрізняється від найближкого прикладу — европейскького політичного життя. Так, європейський політикум також не є ідеальним, але правило «Закон — один для всіх» в європейских країнах діє, а в нас є приводом для сміху. За роки незалежності України в країні сформувалася своя політична традиція — куларні домовленності, вільна купівля та продаж стратегічно важливих посад, щедрий нахабний популізм, сліпа віра політиків у всемогутність ТВ та PR щодовпливу на електорат. Зараз ситуація міняється: активісти та журналісти ставлять перед політиками ряд нових вимог та намагаються змінити формат співіснування громадян та політиків. Новий формат передбачає відношення до політика не як до осяйного небожителя, який вільний робити, що йому заманеться, а як до найманого працівника, який виконує покладену на нього функцію чітко в межах чинного законодавства. Якщо ефективність роботи політика чи чиновника низька або він зловживає своїм становищем його роботодавець не тільки має, а просто зобов’язаний «звільнити» його.
— По- друге, існувала і існує “Прірва” між сценою Майдану та самим Майданом. Ті заклики, які лунали зі сцени під час всієї революції, а особливо з вуст політиків, дуже часто не відповідали дійсним очікуванням простих людей.Прикладом є емоційний та вирішальний виступ сотника Володимира Парасюка.
— По- третє, проблема привласнення народної перемоги. Це відноситься до всіх: політиків, Правого сектору, самооборони, простих людей. Недолік в тому, що завдяки соцмережам та прискіпливій увазі преси зараз відомо про міру участі кожного окремого опозиціонера у подіях Майдану- втеча і боягузство, це не гідна поведінка не тільки як політиків, а навіть просто як сильного чоловіка. Але так можна дізнатись тільки про відомі особистості, тих кого знають всі, от і випливає сучасна і дуже актуальна проблема моролі післямайданівської України- самозванці! Зараз є маса людей, які просто “ тусили “ на Майдані поки було тихо, а підчас наступу різко зникали, а зараз вважають себе героями. Для мене ці люди являються уособленям всіх найнижчих моральких якостей, які може мати людини, ці люди поза морольні і аморольні. Герої не ті, що розгулюють по місту зі зброєю і виставляють свою крутість, а ті хто робив різні альтруїстичні вчинки на благо всієї справи, досягнення основної мети.
— В четверте, це «Люстрація!»,яка лякає сучасних політиків більше чим увесь озброенний Правий Сектор разом узятий. Якщо взяти до уваги весь попередній політичний досвід незалежної України, то можна побачити, що тимчасові союзи колишніх опонентів, карколомні перевтілення з колишніх комуністів у демократи чи то пак право-центристів, тотальна корупція та багато чого іншого були абсолютно нормальною практикою. Якщо уявити собі, що процес люстрації буде запущено, як це відбулось у Польщі та Чехії, то під тимчасове усунення від державних посад потрапить величезна кількість людей. Але якщо країна прагне корінних змін системи державного управління, то таке перезавантаження просто необхідне. Проте, опоненти ідеї люстрації наводять приклад післявоєнної Німеччини (ФРН), де головні державні посади очолили люди з чистою репутацією і такі, що не перебували у лавах нацистів. А ось на посади середньої та низової ланки призначалися люди, які мали зв’язки з нацистами або навіть були членами НСДАП. Що стосується військових, то більшість офіцерів та генералів Вермахту увійшли до Генерального штабу Оборони ФРГ. За словами опонентів повної люстрації — це не завадило ФРН здійснити економічне диво та вийти у лідери європейської та загалом світової економіки.
-По-пяте, проблема відношення між суспільством і органами примусу. Під час політичної кризи 2013-2014 рр. Нищівного удару зазнала і без того низька репутація Міністерства Внутрішніх Справ України. Гасло Міліція з народом! Не було почуте по ту сторону барикад. Співробітники правоохоронних органів виконували ключову роль у організації репресій та терору проти активістів Майдану. Особливо відзначились у цьому співробітники підрозділів спеціального призначення, в першу чергу Беркут. Раз зачепила “Беркут”, то скажу, що ці люди, спецслужбовці ( не всі правда) токож є прикладом аморальної складоваї нашого суспільтва. Я розумію, є наказ ти робиш, але зі всіх матеріалів, відео і фото видно, що ці особи насолоджуються силою, болем інших і відчуттям відсутності покарання. Такий стан речей небезпечний, бо підтримка громадського порядку, забезпечення безпеки громадян, захист закону є головними умовами нормального функціонування суспільства. Яким чином все це може забезпечити структура, яка діяла, навпаки, діяла всупереч закону? МВД потребує негайного і докорінного реформування. І реформа має бути не безглуздно-показовою, як у Російській Федерації (переатестація і перейменування міліції у поліцію), а докорінна, як у Грузії (нові співробітники, нові стандарти роботи, профілактика харабництва). Якщо залишити сучасне МВД у тому стані, в якому воно перебуває, недовіра до співробітників міліції буде тільки поглиблюватись, що є ненормальним для цивілізованого суспільства.
Таких прикладів, недоліків, проблем ще можна перераховувати дуже довго і багато, і кожне з них можна вагомо аргументувати.
Сучасну ситуацію загострює ще й поведінка нашого “ братського” сусіда.
Окупація військами РФ Криму та агресивна пропаганда провладних каналів РФ проти Майдану завдали сильного (вірніше — смертельного) удару по історичній міфологемі про братерство українського та російського народів. Так, як територіальні сусіди ми маємо багато спільного у історичному, релігійному, культурному та ін. Аспектах. Не секрет, що багато росіян живуть в Україні, а українців — в Росії, існує багато змішаних щасливих сімей. Але треба визнати, що у відношенні двох народів є і інша реальність — росіяни і українці мають свої держави. Кожна з яких має свої інтереси, і від громадян залежить чи будуть ці інтереси збігатися з інтересами іншої держави чи ні. На жаль, слова лідера сучасної РФ про мир та дружбу з Україною не збігаються з його реальними вчинками — окупація Криму, підривна діяльність на території України (рух за федералізацію), концентрація військової сили на кордоні України з метою розгортання наступу, підтримка президента-злочинця. Найгірше, що за останніми соціологічними опитуваннями Президента РФ підтримує більшість росіян у його політиці щодо України. Це руйнує міф, щодо братерства. Але з іншої сторони у великих містах Росії пройшли величезні акції солідарності з Майданом та против анексії Криму. Під загрозою арешту ці люди вийшли на площі і відкрито виступили проти політики російського Президента.
Якщо ж робити якісь підсумки, висновки з того, що ми вже пережили і отримали, то я хочу зазначити, що Революція Гідності і окупація Криму, дали змогу побачити справжню сутність нашого суспільства, вони відкрили справжне обличчя нашого населення( бо боролись не тільки українці, а й інші свідомі люди нашої країни)! Операючись на своє розуміння етики і основних етичних критерій, я особисто вважаю героями і людьми гідними велечезної пошани, тих хто віддав своє життя за життя і здоровя інших, тому що коли були наступи на Майдан, то рятували не тільки ідею, а й всіх беззахисних, Герої Небесної сотні, це ті кого я поважаю найбільше і завжди буду згадувати їх із смутком і сльозою, так ніби я їх особисто знала; також чоловіки і хлопці які за волею Бога, ще з нами, але навіки пораненні режимом; лікарі і волантери всіх напрямків які не спали по 5 діб. А також в сучасній ситуації з Кримом героями є люди які не зрадили свою Батьківчину, не здали постів, не зрадили присягу, не перебігли на бік окупантів. Це ті військові, моряки, кадети, кримські татари і прості жителі Криму.
