Розвиток історії у кожному столітті йшов не тільки в технічному напрямку, але і в соціальному та культурному. На початку ХІХ сторіччя у Росії намітилось та отримало розвиток нове філософське мислення, яке не можна було вже зупинити. В Росії філософська думка розділилась на дві течії, які потім стали називатись західництво та слов’янофільство , які були схожими та водночас дуже різнилися.
Одні вважали,що країна уповільнила свій розвиток у порівнянні з країнами Європи, а інші думали,що потрібно повернутись у своєму розвитку до давньоруських коренів, побуту та культури та заявити про себе всьому світу по-новому. Перших звинувачували в наслідуванні європейських тенденцій та нелюбові до рідного коріння, а других – в нерозумінні того, що прогрес йде невпинно вперед і повернути історію назад уже не вдасться. Обидві сторони по-своєму любили та поважали країну, хоча в кожного була своя філософська думка, але об’єднувало їх почуття невдоволення тим режимом,що існував на той час, вони хотіли реформації в багатьох напрямках розвитку своєї держави.
Слов’янофіли згуртувались з представників дворянської інтелігенції, яка підтримувала повернення Росії до православного життя, збереження патріархального та консервативного устроїв, становлення винятковості національних засад. Але також потрібно сказати, що не завжди всі слов’янофіли мали єдину думку. А взагалі, зачатки слов’янофільства були ще за часів Петра Першого, так як далеко не всі російські люди приймали його проєвропейські реформи, багато з яких насаджувалися в суспільстві насильницьким шляхом.
З найбільш відомих слов’янофілів Киреєвський, Хомяков, брати Аксаков, Даль, Самарін, Язиков. В основі їхньої ідеології лежало, в першу чергу, православне вчення. Вони в 40-х роках організували слов’янофільський гурток з освічених та розумних людей, які вважали,що Росія має свій шлях розвитку і їй не потрібно брати приклад з європейського розвитку , народ не бажатиме керувати державою, а довірить це царю, всі житимуть за релігійними переконаннями.
Слов’янофіли завжди вважали, що Європа не просто чужа для Росії, але є її ворогом. Вони завжди думали, що у Росії має бути свій шлях розвитку. Що такі речі, як воля, незалежні ЗМІ, лібералізм абсолютно не потрібні Росії. Слов’янофіли вважали, що все повинен контролювати цар. Також вважали Росію ледь не боговибраною країною, яка може врятувати світ від мракобісся і аморальності, які несе з собою загниваючий Захід.
Вони впевнені, що православна віра і Російська Православна Церква має відігравати головну роль в російському суспільстві і стати інститутом, який буде впливати на формування морально-етичних цінностей та ідеалів російського суспільства. Вони повністю відкидали ідею про світську державу, які активно педалювали західники. А західників вони вважали зрадниками і русофобами, що віддавали свої корені.
Вони були переконані в тому, що західники зі своїми ліберальними ідеями, що прославляють волю і демократію, розкладають російське суспільство і псують російську людину. Адже, вони жили з думкою, що демократія і свобода шкідливі для російського менталітету. На їхню думку все це призведе тільки до анархії і вседозволеності. А царя вони обожнювали і вважали помазаником Божим. Істинний патріотизм, згідно ідей слов’янофілів, полягав тільки в повному підпорядкуванню царю і абсолютної підтримки його внутрішньої політики. Людей, які не схвалювали діяльність держави в цілому і конкретно царя (а таких серед західників було чимало, тому що ті вважали, що Росія безнадійно застрягла в середньовічному мракобіссі), слов’янофіли щиро вважали зрадниками Батьківщини і зрадниками російської ідеї.
Одним з головних гасел слов’янофільства був: «Самодержавство, православ’я, народність». Вперше його вжив міністр народної освіти С. Уваров в доповіді государеві, написаному в 1832-му році, в якій він розробив цілу теорію на цю тему. Уваров стверджував, що тільки православ’я, цілковите покорення царю, єдність суспільства і традиційні цінності можуть врятувати Росію від розпаду і морально-етичного занепаду. Це означає, що, навіть незважаючи на помилки царя у внутрішній політиці, слов’янофіли щиро вважали, що народу слід об’єднатися навколо самодержавства. Особливо, у випадку зовнішніх загроз.
Тільки слід пам’ятати про те, що, підтримуючи самодержавство, як форму правління, слов’янофіли досить критично ставилися до внутрішньої політики імператора Миколи Першого і було гарячими противниками кріпосного права. Ще один слов’янофіл А.С.Хомяков під впливом ідей європейських філософів, створював спеціальні праці в яких висловлював філософські погляди, що базувались на думках інших вчених та письменників. Особливість його поглядів в тому, що тільки в Церкві він бачив істину та джерело світла.
Саме він розвинув твердження соборності, що на його думку означало об’єднання свободи багатьох людей на божественній праведності та любові до Христа. Іншим основоположником слов’янофільства І.В.Киреєвським була пропагована думка про цілісність людського духу, побудована на глибоких релігійних переконаннях, що тільки віра приведе до реформ в їхній країні. Він, як і усі інші слов’янофіли ідеалізував стародавню Русь.
Існує теорія розвитку історії по спіралі, невже і сьогодні ми прийшли до такого ж, коли ці філософські думки минулих століть культивуються та використовуються сучасною політикою в наші часи. Розбіжність поглядів між західниками та слов’янофілами на сьогоднішньому етапі вийшла за межі філософських думок та суперечок в друкованих виданнях у реальне протистояння між двома колись дружніми братськими народами з застосуванням зброї.
Західники прагнуть до реформації шляхів розвитку для кращого та прогресивного життя суспільства, базуючись на прикладах розвитку європейських країн, де використовуються більш демократичні прогресивні методи управління країною, де розвиток технологій працює на покрашення якісного життя свого народу. Слов’янофіли сьогоднішнього покоління прагнуть повернутись до правління країною монархом, де роль народу в керуванні не передбачена, де люди використовуються, як за зомбовані істоти чи іграшки в руках ляльковода.
Отже, роблячи висновок з розглянутої теми, можна сказати, що у ХІХ столітті філософи обох течій, маючи різні погляди,все ж прагнули кращого розвитку для своєї країни та народу, його духовного зростання без насильницьких методів управління.
