В тому, що конфуціанство зіграло величезну роль в становленні системи вірувань та традицій китайської цивілізації немає жодного сумніву. Як етично-філософська система конфуціанство виникло в стародавньому Китаї,формулювало основі засади суспільного, політичного порядку та обґрунтовувало образ досконалої людини. Чільне місце у вченні посідали питання щодо норм правління державою, моральної природи людини, життя сім’ї та суспільства. Засновником конфуціанства є китайський мислитель Конфуцій.
І надалі розвинуто його послідовниками Мен-цзи, Сюнь-цзи та ін. Його надзвичайно цікавила проблема природи моралі та її проявів у різних сферах людської діяльності. Його вчення заклали фундамент конфуціанської етики, яка базувалася на поняттях «гуманність», «взаємність», «золота середина», що в цілому складає «правильний шлях» — Дао. На думку Конфуція, поведінка та моральні норми людини підпорядковані небу, як вищій духовній силі, яка сприяє справедливості на землі: «…Небо породило в мені моральні якості». Основою конфуціанства є непорушність порядків, установлених небом. Розглянемо головні моральні аспекти етики конфуціанства.
Основним моральним законом етики конфуціанства є «жень» — гуманність, людяність. Прихильники були переконані, що гуманна людина ніколи не зробить нічого злого, поганого; вона виявляє доброту, повагу, ввічливість, терпимість, милосердя, доброзичливість та інші чесноти. Пропагувалася також ідея про те,що людина,яка володіє певними моральними нормами, має прагнути досягти рівня «благородної людини». А це можливо лише за умови самовдосконалення та в повній гармонії з Небом. В конфуціанстві поняття «благородної людини» має не тільки етичний, а й політичний характер. Оскільки це всебічно розвинена, шляхетна, доброчесна людина, яка здатна керувати народом.
Етика конфуціанства також закликає до «сінь» — принципу взаємності, поєднання самоповаги та гуманного ставлення до інших: « Не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Пізніше ця вимога увійшла в системи європейських та індійських традицій.
Ще одним моральним законом етики конфуціанства є «лі» — здатність передбачувати свою поведінку у різних життєвих ситуаціях. В основі цього закону лежить принцип поміркованості: прагнення до «золотої середини», уникнення крайнощів у прийнятті рішень. Це певні правила та норми, які регулюють відносини між дітьми та батьками, між молодшими і старшими, між чоловіком та жінкою, між керівником та підлеглим тощо. Неухильне дотримання цих усталених норм – головна вимога конфуціанства.
Свої вимоги висуває і принцип «чжі» — знання. Це стосується не тільки знань як отримання інформації, але й знань моральних чеснот, уміння різнобічно розглядати проблеми.
Вагоме місце займає принцип «і» — почуття боргу, внутрішні переконання. Борг – моральний обов’язок, який людина накладає на себе в міру свої чеснот та переконань. До цього поняття також відноситься обов’язок вчитися.
Конфуцій розробив також і ряд інших принципів: вірність і щирість, дотримання обрядів і церемоній, благопристойність, прагнення до істини, які увійшли в систему етики конфуціанства. Всі вище названі принципи та закони конфуціанської етики базувалися на принципі «сяо» — любові сина до батька, синівській шанобливості.
Конфуцій говорив про шлях Дао. За його словами – це не просто шлях розвитку від народження до смерті, а скоріше – це шлях самовиховання, розвиток в людині людських, культурних якостей, а іноді – це система поведінки.
Конфуціанство надалі розвивалося. В епоху імперії Хань найвідомішим представником цього вчення був Дун Чжун-шу. Він об’єднав етику конфуціанства з поглядами даосизму та натурфілософією. Конфуціанство стало пануючою ідеологією і насаджувало в народі фанатичну відданість своєму імператорові.
В епоху Сун розпочався новий етап розвитку конфуціанства і пов’язаний він був з ім’ям історика і філософа Чжу Сі, відомого як творця неоконфуціанства. Неоконфуціанство зберегло основні принципи конфуціанства: про непорушність усталених соціальних порядків, про розподіл народу на верстви, про провідну роль імператора. Тим самим, перешкоджаючи розвитку Китаю на арені європейської цивілізації.
До Конфуція давньокитайська релігія та філософія була майже повністю сформована. Він лише об’єднав правила, норми та традиції народу. Сам дотримувався норм і традицій свого народу і навчав цього інших. Своїм вченням наголосив не стільки на релігійних, скільки на етичних і політичних проблемах. Конфуцій залишив найвагоміший внесок у розвиток духовної спадщини Китаю.
Конфуціанство торкалося майже всіх аспектів суспільного і людського життя( моральних, соціальних, політичних,релігійних тощо). Тому цілком справедливо вважається духовною основою китайського суспільства. На конфуціанство пізніше орієнтувалися європейська і індійська філософія. До сьогодні конфуціанство не зникло. Але нині є не досить поширеним вченням. Переважно його сповідують в країнах, пов’язаних з китайською цивілізацією ( Японія, В’єтнам, Корея) та власне Китаї. Але вагомість і вплив цього вчення відчутні і в сьогоденні…
