Скільки часу існує людство, стільки часу й формується його загальний розвиток. Яке століття не охопи, в який куточок світу не глянь, а люди завжди самовдосконалювалися на основі створення власних поглядів на життя, власних норм, принципів, звичаїв, законів. Однак, у всіх були різні думки з приводу того чи іншого явища. Кожен висував своє припущення з приводу чогось, а хтось інший підтримував його чи ні. Таким чином починала зароджуватися етика як філософська наука.
Так і наприкінці IV століття виникла школа стоїків, засновником якої став Зенон з Кітіону. Взагалі ця школа виступала начебто продовженням школи софістів, але для неї, безперечно, були наявні свої характерні особливості. Що ж саме представляв собою стоїцизм? Отже, стоїцизм — це філософське вчення, яке стверджує, що світ перебуває в нескінченній пустоті,а також будучи сферичним і живим тілом, розумною істотою, що організовує всі свої частини в доцільно упорядковане ціле. Стоїцизм стверджував, що долю окремого тіла визначає ніщо більше, як його природа, що доцільно включається у всезагальну природу. Одним із основних завдань цього філософського напряму можна вважати обґрунтування розумної, міцної і доволі стійкої основи морального життя людини, яка вбачається в основному саме у подоланні існуючих людських пристрастей, силі духу, що в свою чергу виявляється у підпорядкування своїй власній долі.
Як і у інших філософських напрямах, в стоїцизмі були наявні чесноти, які, безперечно, можна назвати основними і найголовнішими. Це були: стійкість та твердість у житті. Саме такими повинні були бути істинні стоїки.
Саме в межах стоїцизму було встановлено так зване виокремлення трьох найважливіших, самих основних галузей філософського знання стоїцизму: першою галуззю стало вчення власне про природу (фізика), наступною галуззю було вчення про мислення та всебічне пізнання ( а якщо більш уточнено, то логіка) і також вчення про життя за правилами, про так зване «належне життя людей» ( це вчення звалося етикою). Світ існування людини, простір її постійного буття був розглянутий і описаний в стоїцизмі як в цілому щось організоване, пройняте найживотворнішим логосом, який в даному філософському напрямі виступає іманентною, всепороджуючою силою та законом, який скеровував не лише конкретної людини, а й світовий розвиток. Останній ми можемо розглядати як процес досить циклічний, за своїми наявними періодичними спалахами світового вогню, прославляння і виявлення творчого Бога — Логоса.
Сама ж людська душа розглядалася як частина загально сформованої світової душі. Після смерті ця душа покидає тіло, відділяючись від і таким чином втрачає свої особистісні ознаки. Через приналежність усіх людей до Логоса, вони являються громадянами одної світової держави, яку називають «космополісом». Однак, вони зобов’язані приймати участь і в громадському житті реально існуючих держав , якщо ж тільки це не буде змушувати їх до певних аморальних вчинків. Людська неможливість жити, діяти розумно і морально — вважається у стоїцизмі виправданим самогубством. В такому випадку найголовнішою метою людства проголошується повноцінне і доброчесне життя у мирі та згоді з матінкою — природою, Логосом. Також ідеалом стоїцизму вважається мудрець, який зумів досягнути душевної атараксії, тобто повної незворушності, а також завжди діє у домовленості та певній згоді із природним законом, відповідно до вирішеності і накреслень долі.
Через певний проміжок часу терміном «стоїцизм» люди почали позначати моральнісну позицію, котра передбачала собою витриманість, незворушність, стійкість, чітке та суворе дотримання усіх моральних вимог, не сподіваючись на винагороду (щастя), гідну поведінку у будь-яких обставинах. Також характерною і відмінною до інших філософських напрямів була така: стоїки завжди, при будь-яких обставинах, дотримувалися поглядів епікурейців. Вони для себе уявляли Космос наче першооснову усього живого на цілому світі. Вони також вважали, що якщо їхня увага не буде повністю сконцентрована власне на богів, то вони зможуть особисто наблизитися до них та в певному значенні самим ними стати.
На протязі усього розвитку даного філософського напряму було виокремлено певні періоди. Логічно, це були: Давня Стоя, Середня Стоя, Пізня Стоя ( а точніше римський стоїцизм). Спільним для цих трьох виокремлених періодів було те, що загалом вже зневірившись у існування та наявності смислу земного буття, стоїки одну людську надію вбачали у повному цілковитому покладанні на Бога. Саме через це вона й має прагнути того, що хоче сам Бог, і навіть не задумуватись про те, чого він взагалі не хоче. Вони вважали, що моральність людини буде виявлятися насамперед у милосерді, людинолюбстві, співчутті, жалості, шанобливому ставленні одне до одного, незалежно від соціального статусу людей (навіть до рабів).
Ці якості не можна було виправдати розумом, тому римські стоїки повинні були відмовитися від інтелектуалізму стоїчної етики. Саме цим було зумовлене їхнє твердження про те, що моральні людські чесноти нерідко є притаманними навіть самим порочним людям. Таким способом вони в деякій мірі визнавали природжений характер моралі та можливість морального вдосконалення і перевтілення людей шляхом виховання.
