Здається, власне спілкування являється тією характерною рисою, якою людське суспільство виділяється із великої кількості спільнот живих істот. Я маю на увазі спілкування не як обмін певними звуками чи знаками, не просто ситуативну комунікацію, а спілкування – як спосіб життя істоти, співпереживання, обмін думками, ідеями, спільні прагнення.
Ми, люди, істоти абсолютно суспільні. Без суспільства не вдасться у повній мірі бути людиною. Адже тільки у спілкуванні розкривається людяність у своїх кращій формі – любові, ну і також у найгіршій з можливих – ненависті. У спілкуванні присутня певна діалектика – поєднання протилежного: водночас ми не можемо постійно спілкуватися, постійно бути в суспільстві і також не можемо не спілкуватися, не прагнути цього суспільства, якщо десь залишаємося самі наодинці. Найтяжча робота – відповідати на запитання, найбільша мука – сидіти в одиночній камері.
У багатьох релігіях є пам’ять про певний «золотий вік» людства, час блаженства людей, у християнстві є поняття Раю. Так от цікаво, що Адам, перебуваючи в райському саду, будучи найвищим творінням Бога, був нещасним, аж доки Бог не створив йому Єву. Отримавши співбесідницю, помічницю у справах, він дійсно відчув себе щасливим. Він отримав можливість спілкування із собі подібною.
Недовго, правда, тривало його раювання, відколи з’явилася у нього жінка, відтоді і з’явилися у нього проблеми. Аж до проблеми власної смертності. І тут ми плавно підійшли до теми конструктивного і деструктивного спілкування. Адже можемо досягнути любові, але так само у нашій владі і можливість знищити її повністю.
Спілкування без взаємної поваги – це абсолютно деструктивне спілкування, це – рух у бік руйнації як стосунків, так власне і самих особистостей. Тому повагу, взаємну увагу співбесідника до співбесідника, мені здається, в повній мірі можна вважати взагалі основою спілкування. Спілкування конструктивного, звичайно ж.
Усі ми різні. Так звично вже звучить це ствердження для кожного. Але при цій різниці і відмінностях є у нас, людей, одна яскрава спільна риса – ми себе любимо. І цією самозакоханістю ми настільки подібні одне з одним, що загалом діємо і поводимося в житті так схоже, що можна сміло судити про якусь загальну шаблонність. Ця любов до себе є найбільшою перешкодою у спілкуванні двох особистостей. За увагою до себе самого ми втрачаємо можливість бути уважними до того іншого, із ким почали спілкуватися.
Повертаючись до біблійних прабатьків, варто зауважити, що вони могли би уникнути катастрофічного розвитку подій, якби були відверті одне з одним та з Богом, з Яким вони теж спілкувалися у Раю. Проте бачимо, що Єва, втративши повагу до свого Творця, слухає змія-спокусника, порушує заповідь, а потім ще й Адама підбурює зробити те саме. Їй власна персона стала цікавішою, ніж вказівка Бога і майбутнє Адама. Чим закінчилася ця історія знають усі – Адам і Єва втратили Рай.
Співпереживання не можливе без поваги. Власне на повазі воно і тримається: я так тебе поважаю, що готовий поділитися сокровенним; я так тебе поважаю, що готовий розділити з тобою твоє сокровенне. У взаємній повазі розкривається найкраща людська риса – уміння любити. А любов дає стимул до творчості, розвитку, еволюції. І вже це спілкування є не просто поділом чогось спільного, а створенням нового спільного. Спілкування творить життя.
Антуан де Сент-Екзюпері вважав можливість спілкуватися «найбільшим скарбом» для людини. Його слова підтвердить кожен, хто десь на чужині почує рідну мову і отримає можливість безпосередньо поговорити із земляками. Про досвід Робінзона і тих, хто вимушено потрапив у безлюдні місця, взагалі нема причини дискутувати – самотність для людини являється чи не найтяжчим періодом життя.
Але розвиток стосунків тих, хто почав спілкуватися, неможливий, якщо в їхню основу не покладено насамперед увагу до іншого.
Чим вирізняються щасливі сімейні пари? Тим, що їм цікаво одне з одним. Закоханість, яка звела цих двох у юності, переросла у турботу одне про одного у зрілому віці. Якщо ж закоханість не трансформувалася у піклування, то ця пара розлучиться на протязі якихось пару років спільного щоденного життя. Було спілкування, але без уваги. Не було взаємної поваги, було би добре, щоб і нетерпимість не з’явилася між ними.
Повагу слід розглядати не тільки як основу для морального спілкування, а й взагалі як основу для існування суспільства. Адже доти гурт людей є колективом, доки є спільна справа і взаємовиручка, у іншому випадку – це просто гурт людей. Спілкування у суспільстві є найважливішою функцією, на спілкуванні суспільство і тримається. А повага – дає можливість спілкуватися конструктивно.
Отже, підсумовуючи, можна стверджувати, що на повазі, на взаємній увазі одне до одного і тримається загалом наш людський світ.
