У філософії І.Канта відводиться особливе місце проблемі правди і можливості брехні (навмисно неправдивого висловлювання) в практичній філософії. Ця тема до цих пір викликає численні дискусії.
Людство вже дуже давно розмірковує над питанням: Чи має людина право брехати іншій людині, і не усвідомлюючи при цьому порушення моралі і не несучи за це ніякої юридичної відповідальності, особливо, якщо мова йде про порятунок життя. Таким правом могли володіти наприклад дипломати, розвідники, лікарі(та інші), які виконують свій службовий обов’язок. Чи повинно поширюватися це правило і на інших громадян, наприклад у випадку будь-якої примуси? Чи можлива «брехня по необхідності», або, навпаки зовсім неприпустима і повинна вона бути карана?
Протиставлення службового обов’язку обманювати інших людей своїм особистим рішенням збрехати по необхідності не дозволяє зрозуміти саму кантівську позицію і відрізнити її від безлічі інших позицій. Може здатися, що Іммануїл Кант лякає звичайних людей своєю категоричністю в забороні будь-яких видів обману. При найближчому знайомстві з його концепцією виявляється, що без мужності і твердої людської волі не можна уявити собі моральний або правовий порядок.
— Ніколи не говори кожному зустрічному всієї правди, — підказує здоровий глузд
— Не обманюй — вимагає релігійна мораль.
— Будь правдивий, — говорить Кант, звертаючись до морального ідеалу всередині кожної людини
Чи будуть люди довіряти один одному, знаючи, що у кожного з них є право на брехню? Чи можливі тоді відносини з довірою? Довіра та договір повинні бути обмежені рамками юридичної відповідальності або правомочності примушувати інших осіб, які відмовляються від виконання своїх зобов’язань. Звідси випливає наступна проблема: чи може право на брехню узгоджуватися з загальним принципом права та чи не буде воно обмежувати зовнішню свободу конкретної особи? Наприклад, чи повинен лікар говорити смертельно хворій людині всю правду про його стан здоров’я? Не утискається свобода відходячого із життя людини правом лікаря на брехню? не отримує лікар надмірної влади над своїм пацієнтом, не покладає на себе величезної відповідальності за долю людини? Наприклад, багато медиків починають ставити під сумнів цей стереотип про те, що недоцільно говорити правду, якщо вона може зашкодити здоров’ю пацієнта або викликати у нього негативні емоції.
Інший приклад: чи повинні естрадні артисти говорити публіці про те, що будуть працювати під фонограму, а не співати живим голосом? Адже більшість глядачів і слухачів обманюються, приймаючи звучання голосів артистів за живий спів.
Разом з тим виникають і інші питання, пов’язані з недоторканністю особистого світу певної особи і правом на відмову від спілкування. Чи повинен він говорити всю правду настирливим журналістам, які прагнуть використовувати відомості про особисте життя без згоди людини? Звичайно, ні, тому що закон стоїть на захисті приватної життя. Журналіст має право тільки на ту приватну інформацію, яку йому дозволяють отримати. Це вже договірне відношення, підпорядкована чинному законодавству.
Визнання права на брехню, по Канту, не тільки суперечить моральному і правовому обов’язку людини, але і перешкоджає руху всього людського співтовариства до ідеалу, оскільки робить ненадійними всі міжнародні договори та зобов’язання. Починаючи з Р. Гроція, європейська правова думка намагалася встановити критерії застосовності права на брехню у військових умовах, але саме Кант показав внутрішню суперечливість цих спроб, бо стан війни робить будь-яку угоду умовним і сумнівним.
Разом з тим визнання та виконання безумовного боргу правдивості є найскладнішою проблемою морально-правового або практичного застосування розуму, які змушують нас вступити в можливий конфлікт з природними прагненнями людей до добробуту і щастя, а визнання і виконання права на брехню втягують розумних людей у ще більш складні і непередбачувані ситуації, що породжують взаємну недовіру.
Обов’язок правдивості залишається для розумних істот тим практичним ідеалом, тією дороговказною зіркою, без якої рух людини і всього людства до кращого може перетворитися в безглузде блукання. Кант попереджає майбутні покоління про небезпеку будь-яких форм правомірного обману, і сучасна практична філософія не може недооцінювати цю небезпеку.
Підводячи підсумок: Кант правий в категоричному запереченні можливого права на брехню. Також він правий у визнанні довільного умовчання неприпустимим засобом порятунку іншої людини. Коли ж він вимагає правдивості у висловлюваннях, то ми повинні мати на увазі, що мова йде про ситуації примусу до відповіді, коли ми не можемо уникнути певної відповіді. Якщо ж ми не перебуваємо в такій ситуації, то можемо скористатися правом на публічний і обґрунтована відмова від спілкування, який не суперечить обов’язку правдивості.
