У тваринному світі все просто. Хто сильніший – того і правда. В кого більші роги, пазурі, ікла… На жаль чи на щастя, в людини – не так. Ми є вінцем еволюції, насамперед, тому, що крім фізичних ознак маємо ще й розвинений внутрішній світ – психіку.
Не можна стверджувати, що психіки не мають собака Бім або папужка Фреді; покоління зоопсихологів досліджують психічні можливості голубів, дельфінів, приматів, ба, навіть, пацюків. Але психічне життя тварини воно є такою ж частиною механізму виживання як і маскувальне забарвлення хамелеона чи вміння павука-птахоїда полювати із засідки. На відміну від цього, людська психіка служить іншим цілям та не є невід`ємною часткою боротьби за виживання виду гомо сапієнс. В неї дещо інше призначення.
Ми – істоти соціальні. Це первинна природа нашого існування. Саме сумісна колективна праця перетворила волохате мавпеня на директора заводу чи відому кінозірку. Таким чином, хочеш ти чи ні, але для забезпечення комфортної життєдіяльності доведеться жити проміж собі подібних. А життя у групі потребує регуляції. Правил поведінки. Ось на цьому етапі в діло вступає психіка.
Психіка – система внутрішніх регуляторів активності людини в середовищі, яке постійно змінюється, що забезпечує сталу модель даного середовища. Використовується там, де не можна вирішити ситуації лише за рахунок фізичних реакцій організму.
Тобто, психіка підстраховує нас від вимирання, як фізіологічний, біологічний, тваринний вид. Так-так, ми – єдиний вид тварин, що здатен неконтрольовано знищувати собі подібних. Наш мозок розвинений настільки, що якби не стримуючі фактори психіки, ми б давно вже повбивали одне одного та зникли з обличчя цієї багатостраждальної планети.
Але якщо закон сили, як у тварин, застосувати неможливо, чим же тоді регулювати внутрішньовидову взаємодію? Чимось, суто людським. Право. Мораль. Гуманність. Добро та зло. Виховання. Термінальні цінності та спрямованість особистості. Цей список можна продовжувати незкiнченно. Всі ці формування поєднує одне – їх, на відміну від пазурів або рогів, не можна побачити, помацати та фізично від них постраждати. Всі вони – плід роботи психіки, спеціально створені для нашої безпеки.
Саме завдяки праву, закону, системі юриспруденції один купляє телевізор та спокійно несе його додому, не боячись, що другий, більш сильний, цього телевізора відбере. Саме завдяки гуманності та моралі старші допомагають молодшим, здорові – хворим, а розумні – не таким розумним. Все це – система людської взаємодії, яку створила нам психіка та на яку ми погодилися. Бо вона зручна нам.
Але, якщо вона зручна Петрику чи Надійці, це не означає, що всі в світі Петрики та Надійки будуть її слідувати. Є ті з нас, хто зупинився у своєму розвитку ближче до тварин, чим до людей, там же зосталася їхня психіка. Такі особи будуть чинити не за правилами, люди називають дану поведінку «злочин».
Злочин – діяння особи, суттю якого є перевищення межі, відхилення від встановленого більшістю приоритету чи руйнування створеного іншими.
І чисто фізично – злочин є діянням скінченим. Тобто, особа, що його вчинила, вже не зможе «не вчинити» його. Об`єктивно, тобто, як у тварин, є дія, є її наслідки. Вбив, вкрав, зганьбив – назад не повернеш. Але ж ми не живемо об`єктивно, наше життя не регулюється лише тільки причинно-наслідковим зв’язком, в нас все складніше, психіка нам це забезпечила!
Психіка – суб`єктивний внутрішній світ людини, опосередковуючий взаємодію із оточуючим світом.
Суб’єктивний. Це головне слово. На відміну від зайчика чи лисички, людина може жалкувати за скоєним. Не об’єктивно, не чесно, не згідно закону сили — згідно закону людини. Наркоман, п’яниця, крадій, ґвалтівник, навіть, вбивця – всі вони, окрім фізичних наслідків злочину, можуть відчувати наслідки психічні. Зробленого – не повернеш, але вони мають змогу щиро цього бажати. Спокута. Розкаяння. Туга. Психічні стани невідомі тваринам… Те, що робить нас людьми.
Так ми створені, що, навіть, найбридкіші з нас, можуть розраховувати на другий шанс. І особисте каяття – перший показник бажання цього другого шансу. Ось є моральні норми, встановлені більшістю, ба, навіть, Богом (десять заповідей, сподіваюсь, усі знають?). І ось, поблизу цих норм, є моє особисте до них відношення, моя особиста в їх дотриманні участь. Апріорі суб’єктивна, бо наша психіка така, бо ми – не тварини. І я, тільки я, під впливом зовні, чи без нього, але остаточно – я, і ніхто інший, вирішую, як мені жити серед людей. І тільки я, вчинивши злочин, вирішую – хочу я спокути чи подальшої деструкції.
Ніхто не примусить людину щиро каятися. Та її моральне відновлення неможливе без розкаяння як міцний будинок – без впевненого в собі фундаменту. Розкаяння — не інстинкт, не форма реакції на тепло чи холод, не механізм продовження життя. Це абсолютно регульована поведінка.
Рішення. Які завгодно авторитети чи значущі чинники середовища будуть працювати на шляху морального виправлення, але єдиний можливий перший крок на цьому шляху – це розкаяння, на яке особа згодилася сама. Бо воно переживається самою особою. Суб’єктивно. Не як у тварин. Як у людей. Бо ми вони і є – люди, гомо сапієнси, найрозвинутіший вид планети. Варто про це пам’ятати.
