Відомий вислів французького математика Рене Декарта «Я мислю, отже я існую» сьогодні можна було б перефразувати так — «Я вільний, отже я існую». Чому? Бо свобода є не тільки фундаментальною характеристикою людського існування, а й самим виявом людського, його практичним втіленням та концентрованою сутністю. Якщо людина має свободу, вона вільна у виборі власного життєвого шляху, вільна у своїх помилках та досягненнях, вільна у судженнях, думках та вчинках. Кожен її вільний вчинок є втіленням свободи, втіленням її самої. Свобода в такому випадку є головним атрибутом повноцінного людського існування.
Натомість, якщо свобода людини обмежена, то це обмеження розповсюджується на всі сфери її життя. Обмежується її індивідуальність та різні способи самовираження. В такій ситуації дії та вчинки людини знаходяться під контролем або іншої людини або якоїсь організаційної структури (наприклад, секти або тоталітарної партії). В такому випадку людина існує фізично, але її існування не є повноцінним. Важно уявити собі повноцінне життя особистості, свобода якої обмежена.
Історія тоталітарних спільнот минулого і аналіз подій сьогодення свідчить, що усвідомлення цінності свободи та її значення для розвитку суспільства приймає дещо викривлені форми. Наприклад, ще із шкільних уроків історії ми пам’ятаємо про рух дисидентів в Україні та в інших республіках колишнього СРСР. Цілі та мотивація цих людей була різна — в одних випадках, йшла мова про боротьбу за свободу творчості, в інших було важливо зберегти національну та культурну самобутність, велика частина дисидентів вела боротьба за дотримання базових прав та свобод громадян. Але весь дисидеснький рух об’єднувала спільна риса — всі ці люди розуміли, що їх свободу обмежили і вони повинні цю свободу відновити.
Сучасна ситуація в Україні гарно ілюструє той факт, що свобода передбачає відповідальність. Частина старшого покоління, свідомість якого була сформована в умовах тоталітарного суспільства часто буває просто не готова до свободи, до самостійного прийняття рішень. Якщо проаналізувати живі свідчення про події 90-х рр. XX ст., то можна з’ясувати таку особливість, що людей старшого покоління лякала не стільки загрозлива криміногенна ситуація в країні, скільки необхідність самостійно приймати рішення, самостійно шукати джерела доходу для себе та своїх сімей.
Система цінностей тоталітарного суспільства СРСР не передбачала виховання самостійної особистості, яка дасть сама собі раду чи буде мати розвинуте критичне мислення. Було важливо створити ідеальний “гвинтик”, який буде чітко виконувати свою функцію. Людині у тоталітарному суспільстві не потрібно було робити самостійні висновки — всі висновки та відповіді на всі питання були вже готові та затверджені, справа громадянина була беззастережно їх прийняти на віру. Ще одна цікава особливість — тоталітарній державі завжди потрібний зовнішнім і внутрішнім ворогом. Наприклад, у нациській Німеччині це був страх перед світовою єврейською змовою, у Радянському Союзі був ворогом був світовий капіталізм, у сучасній Росії наразі активно будують міф про підступний Захід та його сатрапів фашистів-бандерівців. Страх перед ворогом змушує громадян авторитарної або тоталітарної держави відмовлятись від свободи зараз безпеки. Але це пастка — чим більше людина відмовляємось від свободи тим небезпечніше стає наше життя.
Цікаво, що крах тоталітарної системи призвів до краху систематизованого обмеження свободи, в якій сформувались цілі покоління. В той час, як для одних свобода стала подарунком і трампліном для розвитку, для інших вона стала не підйомним тягарем. Така ситуація складається не вперше. Найвідоміший приклад — відміна кріпацтва в Російській імперії 1861 року. Деякі селяни з острахом сприйняли новину про те що їх пан (поміщик) тепер не матимете права цілком і повністю розпоряджатися їх долею. “На кого нас полишаєш, барин?” — таке питання задавали колишні кріпаки в різних кутках Російської імперії. Несвобода стала природною формою буття таких людей і злам звичних встановлених відносин вони не сприйняли. Реалізації свободи у рамках держави та суспільства — питання складне, бо сама держава — це апаратом примусу, а суспільство функціонує згідно цілої низки норм, правил та табу.
Цікавим прикладом співіснування свободи і суспільних норм подається у творі Альбера Камю “Сторонній”. Головний герой чинить так, як хоче, його вчинки природні, він пливе за течією власного внутрішнього потоку свідомості. Але його свобода вступає у конфлікт із суспільними нормами. Головний герой діяв всупереч встановленим суспільним нормам (не демонстрував відчаю під час похорону матері та не захотів визнавати своєї вини за вбивство) і був покараний.
Отже при всьому бажанні ми не можемо бути абсолютно вільними, живучі у суспільстві, мусимо дотримуватись певних суспільних норм. Громадян примушують платити податки, які вони б можливо і не хотіли платити, виконувати закони, як і вони б можливо і не хотіли виконувати і таке інше. З однієї сторони держава обмежує свободи людини. Але якщо дивитись на державу, як на суспільний договір людей, згідно з яким кожний громадянин свідомо поступається частинкою своєї свободи заради загального блага та дотримання більшості свобод.
В чому ж тоді різниця між тоталітарною державою, яка примушує громадянин до добровільного обмеження свободи та тією ж самою демократичною державою, яка знову ж таки у певній мірі обмежує свободу людини? Відповідь проста — різниця у мірі компромісу між державою та суспільством. У тоталітарному суспільстві компроміс відсутній і міра свободи особистості мінімальна. У демократичній державі міра компромісу знаходиться у постійному русі завдяки активності громадянського суспільства. В демократичній державі стан свободи не завжди ідеальний, але в такій державі є умови і механізми для його покращення, в умовах тоталітарної держави такі механізми відсутні.
