Наш народ, як і будь-який інший, має безліч звичаїв, що складались на протязі багатьох століть. В основі звичаїв зазвичай лежать певні народні прикмети, які помічало на протязі сотень поколінь пильне око наших предків.
Наприклад, не пий з надщербленої чашки – щастя не буде (насправді можна просто порізатися); розсипана сіль – буде сварка в хаті (насправді сіль була надто дорогою, щоб просто так її розсипати); не їж зелених слив, бо в животі жаби виростуть (насправді виникнуть проблеми з травленням); коли їси, не смійся і не співай, бо матимеш дурного чоловіка (насправді просто можеш вдавитися) та інші.
На основі таких прикмет формувалися стійкі народні уявлення про етичні основи суспільного життя, про норми поведінки, ставлення до родичів, сусідів, дітей, батьків тощо. Протягом багатьох століть такі прикмети та уявлення поступово перетворилися на народні звичаї, що стали основою існування та побудови взаємовідносин між нашими предками.
Народні звичаї увійшли до всіх без винятку сфер життя. Їх живучість, що підтверджена століттями, заснована на віковічній мудрості наших предків. Звичаї на рівні з мовою стали для нашого народу тим підґрунтям, на якому об’єднались різні етнічні групи, утворивши єдиний народ. І будь-який народ світу закликає своїх синів і дочок не забувати батьківських звичаїв. А про тих, хто забув, у нас в народі говорять: «Іван, що рідні не пам’ятає!». Від таких «Іванів» відверталися найрідніші люди, вважаючи, що від них відвернувся сам Господь. Тобто через народні звичаї із покоління до покоління, від батька до сина передаються не просто певні традиції та життєвий досвід, передається мудрість народу.
Отже, народні звичаї є одним з найважливіших елементів культури нашого народу, певним генетичним кодом, за допомогою якого кожне наступне покоління успадковувало від попереднього норми поведінки, етики та суспільної моралі. Завданням старших поколінь, таким чином, було бережно ставитися до збереження звичаїв свого народу і за будь-яку ціну передати їх своїм дітям, заповівши їм передати ці звичаї нащадкам.
Кожне покоління не тільки зберігало звичаї пращурів, а і примножувало їх, передаючи наступним поколінням разом з ними і свою мудрість. Не вчити дітей звичаям предків вважалося таким самим гріхом, як і не ходити до церкви та не молитися Богові.
Духовна культура українського народу почала формуватися задовго до виникнення християнства на теренах сучасної України. Древньослов’янські обряди і звичаї щільно увійшли до свідомості нашого народу. І сьогодні, через багато століть, ми не уявляємо собі свята Івана-Купала без дівочих віночків на воді, Великодня не уявляємо без писанок, а Різдва – без куті.
Народні традиції до певних дійств та обрядів дуже часто залучали дітей та молодь, а тому відігравали неабияку виховну роль. Мудрість нашого народу у вихованні нащадків засвідчена в численних звичаях, що стосуються ставлення до дітей. Наприклад, існує старовинний народний звичай, коли мати гойдає у колисці своє немовля і співає йому колискової. Маленька дитинка не розуміє слів пісні, але чує лагідний голос матусі, заспокоюється і засинає, а відтак і сама стає лагідною, доброю, не здатною до зла, а мотивованою у подальшому житті лише на добро і любов, які відчула разом з першою маминою колисковою.
Іншим древнім звичаєм, що з’явився на початку християнської ери, є звичай хрестити новонароджених і надавати їм хрещених батьків. У цьому проявлялася турбота рідних батьків за своїх дітей. Хрещені тато і мама мали б замінити рідних, якщо ті раптом помруть, щоб дитина не залишилась сиротою. Хрещених батьків обирали перш за все за їх порядністю та чеснотами. Рідні батьки хотіли мати впевненість у тому, що хрещені не покинуть в разі потреби дитину та виховають її такою ж порядною та достойною людиною, не гіршою, ніж якби її виховували рідні тато і мама. До того ж це гарантувала і Церква, від імені якої хрещені батьки брали на себе цей обов’язок.
Велика кількість народних звичаїв булла спрямована на виховання дітей. У цих звичаях закладено величезну педагогічну мудрість нашого ароду. Дітям прививалася любов до батьків, повага до старших, прагнення цінувати і берегти свою природу, живу і неживу. Змалечку дитина чула казки, легенди, пісні, прислів’я про нездоланну силу навколишнього світу, та про те, як гармонійно вписується в цей світ людина.
Шанобливе ставлення до природи прищеплювалося також і за допомогою цілої системи застережень: не роби так і так, і не буде тобі лиха. Наприклад: Не ламай гніздо пташки, не чіпай маленьких пташенят, інакше обличчя вкриється ластовинням; Якщо образиш лелеку, святого птаха, то він кине на твою хату жарину з вогню і спалить її; не плюй на вогонь, бо обличчя струпом покриється.
Так само прищеплювалася і культура поведінки за столом, наприклад: не об’їдайся медом, бо через пуп потече; не їж у шапці, ба жінка буде лиса; не облизуй макогін, бо сам будеш лисим; їж цілушку хліба, щоб хлопці (дівчата) цілували.
Дуже цікавими були звичаї, що регулювали відносини між дітьми і батьками. Діти своїх батьків ще до кінця минулого століття називали на «Ви». Цей звичай має витоки з однієї із заповідей Божих: шануй батьків своїх, як заповідав Господь! Але згодом, під впливом радянських традицій виховання підростаючого покоління, цей прекрасний звичай майже перестав існувати.
Багато звичаїв стосувалися питань етичного ставлення до людей у побуті. Людина, яка заходила до оселі, обов’язково хрестилася на образи, показуючи хазяям, що прийшла вона з Богом, і не має нічого лихого у душі, крім того, чоловік обов’язково знімав шапку чи капелюха, показуючи своє шанобливе ставлення до оселі, куди він завітав та до хазяїв, які в ній мешкають. Зустрівши на вулиці знайомих чи родичів, особливо старших, чоловіки також знімали капелюха, а жінки чемно вклонялися, висловлюючи тим самим свою повагу. З особливою повагою чоловіки ставились до дівчат та жінок. Коли сім’я сідала до столу їсти, ніхто не торкався до ложки, аж поки батько або мати не благословляли на це, подякувавши Господу за хліб та сіль, що є на столі.
Вивчаючи сьогодні історію нашого народу і порівнюючи його історичні надбання з нашим сьогоденням, доводиться визнавати що через цілу низку причин, серед яких і наруга над нашими традиціями чужинців, і соціальні негаразди, які руйнують культуру, ми втрачаємо прадавні звичаї та обряди наших предків, а разом з ними і багатовікову мудрість, що її несли у собі ці звичаї та обряди.
Тому сьогодні, як ніколи треба зрозуміти, що народні звичаї, сформовані століттями, формують в інших душах такі вічні людські чесноти як національна свідомість та гідність, патріотизм, ствердження культу родини та ін. Ці звичаї, що формувалися століттями, пережили століття і дійшли до нас, дбайливо збережені нашими предками. Тому ми не маємо права забувати їх, щоб не ставати «Іванами, що рідні не пам’ятають». Наше завдання – відродити вікові звичаї нашого народу і передати їх нашим дітям, внукам і правнукам. Бо разом зі звичаями ми передамо їм і вікову народну мудрість.
