Як говорять в народі, життя прожити не ліс обійти, і це дійсно так, життя – не проста річ. Адже людям по різному все дається, однин прикладає зусиль, наполегливо працює, а іншому все легко вдається. Але що поробиш, у кожного своя доля, і кожен мусить нести по житті визначений Богом хрест.

У моєму житті зустрілася людина, з уст якої звучали слова, і до сьогодні я згадую її розповідь, і думаю, яке не легке життя прожила ця людина.

На краю столу, лежала свіжа біла хлібина, потріскували дрова у плиті. У Марії Іванівни будинок не великий і тому теплий, затишний. Вона чекала на ранок гостей. Гості довгоочікувані, бажані. В сусідній кімнаті у ліжечку посопуючи носиком спала маленька внучка. Життя таке, що діти їдуть на заробітки, а онуків залишають на бабусь. Так і у Марії Іванівни, вона залишилася з внучкою.

Настав ранок, вона металася в турботах, накриваючи на стіл, готуючись до приїзду гостей. Гостей вона називала доньку, яка часто від’їжджала і приїжджала з С-Петербургу, залишаючи їх самих.

Гості на порозі, зайшла донька до оселі поцілувала донечку, і Марію Іванівну, не захотівши нічого попоїсти, повела дитину в дитячий садочок, в який вона нещодавно, почала ходити. Прийшовши додому, донька, попросилася лягти відпочити, після далекої дороги. Вона постелила ліжко і укриваючи доньку, яка швидко заснула, поринула у далекі — далекі спомини…

Літо, маленькі дві донечки зовсім не схожі одна на одну бігали по дворі за білою, як сметана кішкою, Марії треба бігти на роботу. Інколи вона залишала дітей самих удома, щоб не тягти за собою. Марія Іванівна працювала на фермі, доїла корів, тому що, робити було більше ніде. Носила додому молоко і завжди було вдома що попоїсти. Згадуючи Марія Іванівна витерла гірку сльозу, і знову не змогли залишити її думки. Не легке життя лізло в голову і не могла вона прогнати від себе те, що пережила колись. Чоловік Марії працював трактористом, можна сказати хорошим трактористом, повага на роботі, завжди чистий, доглянутий, але оповита горілка не давала спокою і життя, добре, в їхній родині.

Їй не хотілося згадувати, щось лихе, але знову гірка сльоза залила очі. Бутель молока стояв на столі, відливши половину вона понесла сусідці, бабі Каті, щоб пригостити її парним молоком. Марії згадалося і те, що проносивши молоко вона виливала у миски, щоб пили собаки, яких так було багато, які бігали і шукали свого господаря, не розуміючи того, що їх господарі викинули. Інколи Марії здавалося, що вона сама, як та собака бігає, щось шукає, але спокою і втіхи не знаходить. Її втіха була її діти, веселі життєрадісні. З малку привчала до праці, старшенька у 11 років і коня запряже і води, і дров нарубає, а молодша все по кухні зробить, і наварить і напече. Згадуючи, посміхнулась, укрила доньці плечі і знову попливло в голові минуле.

Йшли роки, росли донечки. Марію запросили до сільського будинку культури, приймати участь у сільських концертах. І вона погодилася, так, як сама писала гуморески, частушки і пісні, які сама гарно співала. Підняла очі і поглянула на стіну, де було багато нагород за виступи. Знову посміхнулась, Боже, як летять роки. Похитавши головою, що вже минуло більше двадцяти років, як вона веселить людей на сцені.

Дорослі доньки і мала втіха, онучка. Згадалось, як вперше вийшла на сцену, як колотилось її серце, а тепер вона і її подруга Люба дует «Віра». Все це сумно і радісно стиснуло серце, може іще б сиділа в думках, як хтось постукав у двері. Вона тихенько підвелася і прилинула долонями до вікна, та звичайно, це ж менша дочка приїхала з міста. І у Марії відлягли спомини тому, що знову її доньки біля неї, знову сміх дітей її заспокоїли. Що ще треба для батьків, лише бачити щасливими своїх дітей. Згадалися слова її покійної мами «Якщо хочеш, щоб ставилися добре до тебе люди, стався до них так, як би ти хотіла, щоб вони ставились до тебе». Все життя і своїх дітей вчила цьому. І дякувати Богу, діти виросли, без зла в душі.

Сонце падало на захід, вечоріло. На столі парувала картопля і пахло Марієним борщем. За столом родина – Марія, дві доньки і онучка, сім’я в зборі, що ще треба для утішання Маріїної душі. Хліб на столі та діти поруч, Марія посміхнулася, все таки життя прожила не даремно.

Через два дні у Марії Іванівни знову настала тиша. Вона відводить дитя до дитячого садочку, і цілими днями заклопотана роботою. Роботу вона знаходить ту, що і не планувала чи не по силі робити, аби не сидіти в порожній оселі. Настає вечір і вона знову зі своєю щебетушкою удвох. Знову ложить дитя спати, присипаючи її піснями:

« В синім небі осінні паради,
Журавлі, журавлі, журавлі,
Може й справді, якраз вони сядуть,
У моєму далекім селі».

Під такі ліричні пісні дитя швидко засинає, Марія знову дивиться на неї, слухає сопіння і поринає у спогади. Чомусь згадався її покійний чоловік, який був дуже проти її пісень та гумору. Завжди лаявся, не відпускав її до клубу, але Марія не зважаючи на погрози брала дітей за ручки і бігла туди, де вона почувала себе щасливою. Проходивши з репетиції чоловік не впускав її до хати, але і це не лякало її, вона брала дітей і мостилася спати під аличею, яка низько схилила свої віти, ніби прикривала своїх дітей. При таких споминах у неї знову набігли сльози, але Марія швидко витерла їх не даючи думках тривожити її серце. І вона згадує свої смішні вірші та частушки і посмішка змінює сумну гримасу.

«Вранці дід Іван на току
Крутить молотарку,
Трактористи за бутилу
Пропили солярку».

Згадалося, що це було написано в честь її чоловіка і не змогла здержати сміх. Боячись, щоб не розбудити дитя, вона погойдала колиску і знову поринула в думки.
Коли не виходило життя з чоловіком, а він дуже часто запивав, Марія не знаходячи собі покою вдома, дарувала своє кохання на квіти. Попливши перед очима хризантеми, а у неї на той час їх було двадцять один кущ. Боже, яка краса коли вони зацвітали. Вона милувалася ними і вдень і вночі, коли п’яний чоловік не впускав її до оселі та діточок, але вона не тримала на нього зла, розуміючи, що це хвороба. По чудові квіти до неї йшли з усього села, кому коли потрібно. Марія різала великі букети радіючи, що цим приносила радість людям.

Чомусь дома не виходило веселитись, втомлена вона приходила з ферми і бігла співати до будинку культури і з нетерпінням чекала коли вони дадуть для села концерт. У той момент коли Марія виходила на сцену і бачила повний зал людей, які посміхаючись, аплодували їй, неймовірне відчуття щастя переповнювало її, тому, що це вона робила від усієї душі і від чистого серця. Можливо за це і до цього часу її люблять у селі та поважають двадцять два роки на сцені. І зараз у свої сорок сім років Марія Іванівна бігає з коляскою до клубу і передає все, що вміє, що знає своїй внучці. Поїздки по району з концертами це все, що вона любить понад усе.

Залишившись вдовою, діти роз’їхались, що ще робити людині, яка перенесла хворобу інсульту : віддавати всю себе людям і дарувати свій талант, якщо він у неї є людям. І згадалися слова пісні :

« Життя пережити, не ліс обійти
Є в ньому тривоги і радості в нім
Щоденні турботи за дочок,
Синів, легким не буває життя у батьків».

З цими словами Марія положила голову на подушку, почула, як завовтузилось дитя і провалилася у солодкий сон, бо вже було далеко за другу годину ночі. І вона знала, що настане ранок і все почнеться спочатку. Турбота за її внучку надає їй сили жити в цьому житті, і настане вечір і знову буде лунати пісня під яку так солодко спиться її Ельвірі.

На столі лежала біла свіжа хлібина і вирізаний букет білих хризантем…
Отже, життя – не проста річ, але я розумію, щоб не сталося в житті, які б не гаразди не траплялися на життєвому шляху, ми ніколи не повинні опускати руки, не втрачати Віру, Надію, Любов, адже це три показники, які дорогі у житті кожної людини. І щоб з нами не трапилось ми повинні пам’ятати, що завжди знайдуться люди, які нас люблять, які допоможуть у тяжку хвилину, для яких ми будемо завжди на першому місці. Ось як і в Марії Іванівни – здається нема нічого в плані матеріального, зате в неї є люди, які не залишать її, які її люблять, поважають і цінують.